fbpx
Життєві історії
Вже більше пів року, як я забрала маму з села. Я так довго чекала цього дня, думала, що буде легше, не потрібно буде їздити далеко. Але легше не стало, а стало дуже непросто

Більше пів року як я забрала свою маму з села. Я цього дня чекала вже чимало часу, адже бачила, що мамі все важко дається вона нічого не може сама, а їздити часто до неї я теж не можу, ми живемо далеко від нашого села.

Я довго чекала, коли заберу маму до себе, думала мені буде так легше не прийдеться часто їздити за сотні кілометрів. Вона вже років 3 обіцяла, що поїде до мене восени, а восени обіцяла, що наступного року. А потім стала зовсім забувати.

Мама сама збирала сумку, поклала один халатик, рушник і для чогось взяла хустин 10. Ми ж живемо в квартирі, я не розуміла навіщо вона  їх складає, але не перечила їй. Все, більше мама нічого не брала, вона все говорила, що повернеться додому, хай все лежить на своїх місцях, її чекає.

Жити з мамою дуже нелегко, таке враження, що в мене третя мала дитина. Мені щодня їй потрібно щось пояснювати, повторювати одне і теж. Нагадувати, що їй не можна оселедця і в туалеті не потрібно економити воду.

Іноді мені дуже важко, я одягаюся і йду на вулицю. Годину гуляю, очі вологі, а потім чомусь завжди згадую перше вересня, коли мама мене повела в школу, я весь день тримала її за руку, не відходячи ні на крок. Її тепла і затишна долонька і досі відчувалася в моїй руці. Мама завжди була поруч зі мною.

Я повертаюся в квартиру, цілую маму, довго після того з нею розмовляю, дарма, що за хвилину вона це забуде, а я пам’ятатиму наші розмови ще багато років.

Цього року я не поїхала на відпочинок, і багато років ще не побачу моря, не можу маму залишити одну, навіть, якщо її сестра за нею наглядає, вона завжди хоче, щоб саме я була з нею поруч. Як колись хотіла я маленькою першого вересня тримати її долоньку.

Передрук без гіперпосилання на Ukrainians.Today суворо заборонений!

Фото ілюстративне, з вільних джерел.

You cannot copy content of this page