– Вибач, що жаліюся тобі, я посварилися зі своїм зятем днями. Розумієш, прикро! Носимося з сім’єю моєї доньки ще з дня весілля, восьмий рік вже минув. То одне, то інше їм допомогти хочеться, адже бачимо, що їм потрібно це! Квартиру їм купили, свою розміняли для цього, а у нас така квартира була – навіть багатії заздрили! Стелі високі, цегляний будинок. До цих пір шкодую про той вчинок, але що поробиш – зате у дітей свій куточок над головою є, і дитина моя господиня в своєму домі. Ремонт їм зробили теж ми, за свої гроші, меблі купили, з онуками сидимо постійно. А з боку мого зятя – зовсім ніякої допомоги немає! Я маю на увазі, від сватів, батьків мого зятя. Взагалі, розумієш?
Біля будівлі школи чекали дітей дорослі: бабусі, мами, няні всіх вікових груп, і навіть кілька чоловіків, мабуть, татусів. Чоловіки стояли поодинці на віддалі, а жінки коротали час, обговорюючи свіжі новини та події. У самого ганку розмовляли дві жінки старшого віку, років 60-ти.
– Моя дочка з молодшою онукою вдома зараз сидить, їй вісім місяців, – продовжувала свою розповідь невисока жінка в короткій дублянці. – А я ось за старшим внучком прийшла, в перший клас він ходить. Дочці не впоратися самій з усім, це нереально, малятко будити, одягати, йти з коляскою до школи! Ось ми і крутимося з дідом, обоє задіяні в їхньому житті, кожен день до доньки, як на роботу, по черзі ходимо, допомагаємо.
– А свати, я так розумію, не беруть зовсім участі ніякої? – співчутливо уточнила співрозмовниця.
– Ні! Я взагалі на них дивлюся і дивуюся, як так можна жити, думати лише про себе? Ні інтересу, ні участі, нічого. І з самого початку так вони собі живуть, наче звикли, що ми все маємо допомагати! На весілля, уявляєш, синові ні копійки не дали. Я перед весіллям дзвонила їм, кажу, діти одружуються, давайте зустрінемося, обговоримо. А свати мені по телефону – ну і що, що одружуються, вони, можливо, розлучаться через місяць, зараз, мовляв, всі розлучаються! Хто його знає, як у них життя ще складеться. Ну, як? Єдиний син, між іншим. Зате на весілля з’явилися.
– З порожніми руками?
– Ну, як – дві тисячі в конверті принесли. Я вважаю, що так, з порожніми руками. Ми квартиру подарували, а вони – конвертик. Різниця є суттєва у відношенні до своїх дітей?
– Зрозуміло. А з зятем зараз чого посварилися? Не через весілля ж, якщо вісім років пройшло вже відтоді?
– Ні, звичайно, не через весілля, а через батьків його ми з ним посперечалися! Розумієш, квартира, яку ми їм вісім років тому подарували – однокімнатна. Тоді цього більш ніж достатньо було, на двох. А тепер у них двоє діток вже є. Тісно їм зовсім там стало! Коляски, ролики, велосипед, санки, купа речей, іграшок. І потім, діти ростуть. Зараз вони маленькі, але думати треба на кілька років вперед. Бачу, як вони там всі тісняться на купі, і не можу на це дивитися. Їм там зовсім незручно жити.
– Ну так, в однокімнатній квартирі чотири людини – це важко, звичайно.
– Ось, і я про те ж! Зятю кажу оце на днях – ну якщо ти сам не заробив на розширення житла для своєї сім’ї, може, твої батьки допоможуть тобі хоч трохи, нарешті за стільки років? Живуть вони удвох в трикімнатній квартирі, в якій, між іншим, нашому зятеві належить третина. А якщо не хочуть допомагати батьки – нехай, кажу, тобі хоча б твою долю виділять. Попроси у них своє! Ні, ну правда, вони удвох в хоромах просторих добре себе почувають, а наші з дітьми на тридцяти чотирьох квадратних метрах туляться всією сім’єю!
– Не захотів просити у батьків допомоги?
– Ні! Каже, у мене язик не повернеться батькам таке сказати! У них можливості немає допомогти мені зараз, єдина квартира. Я кажу – а у мене повернеться, без проблем я можу все організувати! Хочеш, я проситиму сама для вас? Так він заборонив навіть розмовляти з його батьками на цю тему. От молодець теж, так?
– Так і є. У батьків йому, значить, соромно брати гроші, а у вас, по суті чужих людей, в абсолютно такій же ситуації – ні краплі не соромно. Заїхав і живе вже вісім років. Ну сам би заробляв тоді для своєї родити.
– І сам теж особливо не дуже старається. До семи відпрацював і додому. Каже, я що вам, ночами повинен вагони вантажити чи цеглу класти? Ну я не знаю, люди ж якось квартири купують, гроші заробляють. Напевно, знаходять можливість, підробіток беруть, ночами сидять на роботі, або з батьками домовляються якось про допомогу. Дочка мені потім каже, мамо, ну навіщо ти лізеш до його родини. Ну не хочуть свекри допомагати, і не будуть, це ж ясно, ти ж нічого не зміниш, лише гірше зробиш. Навіщо суперечки ці непотрібні між нашими родинами. А мені прикро, не можу! Ті батьки живуть собі на втіху, по санаторіям їздять, їм і слова сказати не можна! Зять, бачте, заборонив. Совісний такий! Щось перед нами з батьком йому не соромно!
Діти вибігли, обняли бабусь і всі разом пішли додому. А в мене з голови не виходе та розмова, чи правильно, коли батьки втручаються в життя дітей, коли ті вже мають свою сім’ю, навіть якщо у них добрі наміри. Адже свекри цю жінку не змушують допомагати дітям, вона сама вважає за потрібне робити всі ці речі.
Передрук без гіперпосилання на Ukrainians.Today суворо заборонений!
Фото ілюстративне – pixabay.
