fbpx
Життєві історії
Вже 3 роки я на пенсії, син з дружиною окремо живуть. Я часто забираю внучку до себе. Іноді так шкода її: йдемо за продуктами, вона біжить до відділу, де іграшки, до лялечок. Дивиться на мене сумно і просить: “Ба! Ну давай її купимо, вона така красива”. На ціннику – 300 гривень і у мене в гаманці стільки ж, а вдома ні копійки, їжу купити треба. Сумно на душі, але доводиться відмовляти. А це у неї день народження наближається, я взяла при невістці і запитала онучки, що вона хоче в подарунок. “Такий телефон, як у мене” – мовила швидко невістка. Я як дізналася, що він коштує 3 тисячі, мало не сіла. Де ж мені стільки взяти? Прийшла додому і бігом сина набрала, але Володимир наче нерідний мені

Вже минуло 3 роки, як я вийшла на пенсію. Хотіла працювати далі, але сил немає – працювала стоячи на хлібному заводі, ноги за роки нелегкої праці вже втомилися і руки не слухаються мене. Та й можу я вже вийти на заслужений відпочинок і хоч на старості років трохи відпочити? Син мій Володимир з невісткою живуть окремо, в маленькій квартирі, дуже маленькій, розширюватися якось не поспішають, хоч уже мають доньку восьми років, навіть кредит брати не хочуть – кажуть що дорого, їм буде важко виплатити борг, не справляться самі. Зате купувати всілякий непотріб і дрібниці вони люблять, в квартирі місця зовсім немає, все заставлене незрозуміло чим.

Після цих усіх обмежень закрили підприємство, де працював мій син звичайним працівником. Він встав на службу зайнятості, але так як особливої ​​спеціальності у нього немає, його відправили на якісь там курси на кілька місяців.

Невістка моя Ірина взагалі ніколи не працювала, свою лінь вона виправдовує тим, що їй дитиною треба займатися, тому вона завжди має сидіти вдома, а то мало там що. Але ж онучці вже 8 років, вже в школу ходить! Але Ірину особливо теж дорікнути немає чим – за неї гроші дає в сім’ю сват, батько невістки – віддає частину своєї зарплати на внучку майже щомісяця. Ось на це і живуть. Так ще й кредит мають на два смартфона. Навіщо він невістки – взагалі не розумію, постійно сидить вдома перед домашнім комп’ютером, той же інтернет перед обличчям.

Онучку свою я дуже люблю, іноді забираю її до себе, намагаюся оточити її турботою і теплом. Хороша дівчинка. Догоджати, чесно кажучи, мені її особливо нічим, ну хіба тільки як всі бабусі чимось смачненьким: пиріг спечу, млинчики посмажу, вареники з сиром вона дуже любить, сама ліплю, або пельмені домашні готую. Іноді так шкода її, особливо коли вона ще молодшою була: йдемо в супермаркет за продуктами, вона біжить до відділу, де іграшки і стоїть мовчки дивиться на лялечки. Дивиться на мене сумно і просить: «Ба! Ну давай її купимо, вона така красива». На ціннику – 300 гривень і у мене в гаманці стільки ж, а вдома ні копійки більше, їжу купити треба. Так сумно на душі у мене, але доводиться відмовляти.

Найчастіше я роблю так: запам’ятаю, що вона хотіла і купую з пенсії. Ніби як недорого, я намагаюся потім сама якось зекономити на собі, але ж я багато не отримую, живу одна.

А тут наближалося у внучки день народження, все прямо відразу. Питаю при невістці у внучки – що б вона хотіла отримати в подарунок, а невістка онучку відразу випереджає і каже, що внучка хоче такий же телефон як у неї, а то весь час у неї бере – в іграшки пограти. І хто її запитує?

Внучка збентежелася, але головою киває – мовляв, так, хочу такий же. Дізнаюся ціну і мало не падаю: цей смартфон 3 тисячі гривень коштує. Як я його куплю? Невістка така: «Купуйте в розстрочку, пенсіонерам легко дають кредити». Це мені приблизно пів року гроші потрібно відкладати. Я ж не зможу таку суму відразу заплатити, немає у мене стільки грошей. Але невістці байдуже, каже, що вже дочку налаштувала на цей подарунок – бабуся, мовляв, обов’язково купить!

Тепер я в повній розгубленості! Зателефонувала синові, щоб хоч якось вирішити це питання, але він, мабуть, був зайнятий своєю роботою і в поганому настрої і відповів мені: «Розбирайтесь самі, мені до цього байдуже!».

І на сина я теж зараз образилася: без мене розпорядилися моєю ж пенсією. Обоє толком не працюють, а я повинна думати – як мені жити ці пів року на копійках, адже я ще й квитанції за житло оплачую, і огляди у фахівців мені потрібні, адже старенька вже я. І внучку теж шкода образити, вона ж чекає тепер того подарунка. Я вже сама не рада, що запитала. Засмутили мене родичі – далі нікуди. Що мені робити?

Передрук без гіперпосилання на Ukrainians.Today суворо заборонений!

Фото ілюстративне, з вільних джерел.

You cannot copy content of this page