Для нас з чоловіком діти завжди були на першому місці, одружені ми майже тридцять років. Виростили двох синів. Обом дали вищу освіту. Старшого одружили, не стали тримати вдома, коли вони з невісткою вирішили поїхати працювати в інше місто, там у сина була хороша, перспективна робота.
Але довго вони там не затрималися, переїхали до сватів і почали жити з ними. Ми були здивовані: щоб син пішов у прийми і став підкаблучником у сім’ї дружини, такого ми не очікували. Чоловік зателефонував синові, висловив свою думку з приводу його вчинку, син щось відповідав, виправдовуючись. А невістка взагалі перестала нам дзвонити, ніби нас і немає.
Син сховався за спідницю дружини і її батьків. Досі не розуміємо, що з ним сталося.
Виявилося, що свати обіцяли синові золоті гори, в їхніх планах було збудувати разом будинок. А потім їм не вистачило грошей і син захотів отримати свою частку від нашої квартири. Щоб віддати її синові, нам з чоловіком потрібно було продати свою трикімнатну квартиру, і купити собі меншу.
Звичайно, нам не хотілося на старості щось змінювати, тому ми відмовилися. Але запропонували синові разом з дружиною переїжджати до нас і жити разом з нами.
Але невістка категорично відмовилася переїжджати, мовляв, вона чекає дитину і не може зараз нікуди їхати. А гроші їм потрібні вже, тому нам треба щось вирішувати з грошима. Я знову пояснила, що грошей у нас нема, кредит ми не можемо взяти, бо з пенсії його нам важко буде повертати, а квартиру я не збираюся продавати.
Це не сподобалося невістці і вона висловила моєму синові все, що думає. Навіть виганяла його з дому, мовляв, своєю відмовою я її дуже образила.
Загалом, для нас з чоловіком це було найнеприємніше літо за все наше спільне життя. Молодший син нас підтримував, пробував достукатися до брата, переконати його, що не можна з батьками так поводитися. Той його не послухав, ще й сказав, що ми і йому зіпсуємо життя.
Зараз наш старший син з нами взагалі не спілкується. Ми з чоловіком весь цей час запитуємо себе, де ми і що зробили неправильно. Може, якби ми жили для себе, влаштовували життя, залишали своїх синів на батьків, тоді було б краще, не опікали б своїх дітей, хай би росли самі по собі. Зараз навіть не зрозуміло, що хотіли від нас син і його дружина.
Ось така історія. Син не спілкується з нами, а нам залишається тільки чекати. Може, коли-небудь його серце розтане і він все зрозуміє. І до нього нарешті дійде, що накоїв. Сподіваюся, що колись він все зрозуміє і ми помиримося. А поки нам дуже прикро.
Фото ілюстративне – bsiter.aq
