Мій чоловік зовсім втратив совість. Один раз, мої батьки позичили йому гроші, то він мало того, що ті не повернув, вже так знахабнів, що сам до них їздить по гроші, та ще й мені про це нічого не каже. Скоро Новий рік. Всі його чекають. Сподіваються, що він прийде, і все зміниться. Зміниться на краще. Я теж чекаю. Чекають мої батьки – молоді пенсіонери. Вони хотіли його зустріти за кордоном. Збиралися полетіти в Індію. Мріяли. Цікаво, коли січень, а на вулиці + 25 градусів, і все навколо цвіте. Тепер точно нікуди не полетять. Нема за що.
Тато мій завжди був доброю людиною, таким і залишається до цих пір. Роки його не змінюють. Чоловік Вадим це довів у черговий раз. Два місяці тому були ми в гостях у моїх батьків. Тато звернув увагу на авто Вадима. А як не звернути – вона прокачана, тюнінгована. Вадим зрозумів, що тестю сподобалось авто, і став так йому по вухах їздити, що Петросян – відпочиває. До нашого від’їзду вирішив тато допомогти зятю – позичили вони з мамою Вадиму сорок тисяч на якусь дорогу, але дуже-дуже потрібну запчастину. Витратив зять всі гроші на інший же день. Але мало йому цього, ще захотів. За матеріалами
Через три тижні знову відвідав тестя з тещею. Без мене їздив. Мама дзвонила потім, розповіла, що Вадим у них був. Грошей йому дали. Потім ще раз приїхав. В останній раз просив гроші нахабно. Тепер в цілому повинен батькам сімдесят тисяч дати. Я зрозуміла, що віддавати борг не поспішає і, швидше за все, не збирається. Тато з мамою мовчать і сподіваються на совість зятя. А він зайнятий своєю машиною. Живе, як ні в чому не бувало. Днями я не витримала і запитала про повернення боргу. І ось така у нас з чоловіком відбулася цікава розмова.
– Вадиме, а ти гроші коли віддавати збираєшся?
Він спокійно так:
– Будуть – віддам. У мене не кредит. Я зобов’язання не підписував. Як з’являться, так поверну.
– Так? А ти знаєш, звідки у них ці гроші?
– Я не цікавився.
– На що вони ці гроші збирали, теж не знаєш?
– Ні не знаю. І не хочу знати. Це їх особиста справа.
– А я тобі розповім, на що вони їх збирали.
– Не треба мені нічого розповідати. Відчепись, будь ласка.
– Та ні, послухай. Вони ці гроші чотири роки збирали по гривні, щоб виконати свою мрію – з’їздити на Новий рік в Індію.
– В Індію? Оце так. Нічого собі! Чому не в Туреччину, а прямо в Індію. Я не знав. Якби знав, не взяв би ні гривні. Чудеса! Наші пенсіонери починають пізнавати світ. Це ж треба, прямо в Індію зібралися! А я їм завадив. Вибачте мене, тесть і тещо!
Далі розмовляти було марно. Совісті і співчуття немає зовсім. Як я раніше цього не помічала. Він просто егоїст. Безжальний і черствий.
У вихідні дні поїхала до батьків. Тато зустрів, як завжди, щиро і радісно. Метушився навколо мене. Жартував, розповідав про свої справи. Намагався відразу повести в садок, щоб показати, як побілив і почистив стару яблуню. Мама теж була дуже рада мене бачити. Потім, як в дитинстві, ми разом обідали і пили чай з варенням. Я дивилася на батьків і не знаходила в них ні краплі жалю про гроші. Вони так само сміялися і добродушно жартували одне над одним. Але я не могла промовчати. Не змогла.
– Дорогі мої, а що тепер з вашою новорічною подорожжю? Навіщо ви йому гроші віддали? Він не поверне. Немає у нього грошей. Нема на що вам їхати в Індію.
Вони трохи помовчали. Потім мама сказала:
– Доню, а як не дати? Адже він просив. Казав що кредит візьме. Ось ми і подумали, візьме кредит, а потім раптом не виплатить. Мало що? Всяке трапляється. А вони, колектори, куди прийдуть? Відомо куди, до вас в будинок. Тому і дали.
Тато теж долучився до розмови:
– Ти, дочко, не переживай. Бог з нею, з подорожжю. З’їздимо ще. А він нехай робить свою справу. Може, якийсь приз отримає за свою творчість. Тоді і розплатиться. Я так вважаю: якщо чоловік без захоплення і турбот щоденних живе на світі, він вип’є. Нехай краще машину удосконалює. Так я думаю. Гроші, як то кажуть, гній: нині немає, завтра – цілий віз.
Увечері я повернулася від батьків додому. Вадим сидів за комп’ютером, на своєму сайті. Запитав вкрадливо:
– До батьків їздила?
– Їздила.
– Як вони?
– Передають тобі привіт.
– В сенсі?
– У нормальному загальнолюдському сенсі.
– Не зрозумів? А гроші? Індія?
– На твоїй совісті. Заробиш – повернеш.
– Ну так. Ну так. Я ж не відмовляюся. Поверну. Зароблю і поверну.
Скоро Новий рік. До нього залишилося зовсім мало часу. Ми знову будемо загадувати бажання, знову будемо чекати їх виконання. Мама з татом загадають свою подорож в далеку і теплу країну Індію, я загадаю – щоб у мене, нарешті, з’явилася маленька донечка. Вадим, мені здається, загадає бажання – зустріти багатого не жадібного спонсора, який буде нескінченно інвестувати його проект. Ось так ми і живемо.
Фото ілюстративне, з вільних джерел
