– З онуками треба сидіти, мамо. А хто краще їх догляне, як не бабуся рідна, – каже мені донька.
Приїхала Ніна до мене ні світ, ні зоря, і стала просити, щоб я до неї в місто перебиралася, бо вона на роботу хоче виходити, а дітей нема з ким залишити.
Допомогти доньці – то свята справа, але ж і у мене є своє життя, свої плани, а тут Ніна приїхала і все перекроїла.
– Я не можу свій дім залишити, – кажу. – Та й навіть кішка, собака – як я їх одних тут зоставлю? – пояснюю я.
– Будинок по-що зачинимо, собаку сусідці віддамо, а кота з собою візьмеш, моя Маринка любить Мурчика, то ж буде йому рада.
Стала я думати, що робити. На дворі осінь, з городу я вже все зібрала, скоро настануть холоди, і доведеться з Мурчиком всі дні в хаті сидіти.
А дочці допомога моя потрібна, тож я подумала, що байдуже де сидіти, і погодилася на переїзд. Домовилися ми, що спочатку це буде на місяців 6, до весни, а там побачимо.
Я дуже люблю свою дочку. Я їй все своє життя присвятила. Коли вона вийшла заміж, я подарувала їй свою квартиру, а сама переїхала в свій спадковий будинок в селі.
Мені хотілося хоч чимось допомогти молодій сім’ї. Щоправда, можливості в мене були обмежені, бо заробляла я не дуже багато, мені одній не вистачало, не те, щоб ще і доньці допомагати.
Я давно вдова, чоловіка не маю, тому я в село і поїхала, щоб щастю доньки не заважати.
Вони з зятем стали в квартирі хазяйнувати, а я стала господарювати в селі – зробила косметичний ремонт, завела город, і нарешті знайшла спокій від міської суєти.
Донька, тим часом, народила одну дитину, потім іншу, і осіла вдома в декреті, час від часу приїжджаючи з дітьми до мене. Я у себе завжди їх радо приймала.
А тепер, бачу, донька захотіла на роботу виходити, бо ж грошей не вистачає. Зять один не справляється, адже сім’я велика.
Одним словом, вирішила я піти на експеримент, і таки погодилася переїхати, хоч з рідного дому, вже мною обжитого, не хотілося йти у чуже.
З того часу ми й живемо разом. Я няньчу онуків і в усьому допомагаю дочці. На мені крім дітей і вся хатня робота, я і варю, і прибираю, і прасую. Одним словом, роблю все, що треба.
Донька була перший час дуже задоволена, адже вона і гроші заробляє, і все в домі в порядку, а головне – діти під наглядом.
Проте останнім часом її ставлення до мене різко змінилося. І я не могла зрозуміти, чому, що сталося?
Та довго думати не довелося, бо Ніна якось мене покликала на розмову, і так обережно запитала, куди я діваю свою пенсію, якщо живу у них, і харчуюся разом з ними, тобто, я майже ні на що не витрачаюся.
Я чесно відповіла, що гроші я складаю, бо на весну планую трохи у себе вдома ремонт зробити. Та краще б я не зізнавалася, бо Ніна відразу заявила мені, що це не дуже чесно виходить, що я живу за їхній рахунок, а свої гроші під подушку ховаю.
Вона ставить мені умови. Дочка каже, що я маю їй платити гроші за комуналку. Ніна так прямо в очі мені і сказала про це.
– Не чесно, кажеш, донечко виходить? А те, що я у вас нянькою працюю за тарілку супу, яким ти мені зараз докоряєш, це чесно? – кажу. – До того ж, ти сама мене зірвала з дому. Ми з Мурчиком готові були собі зиму вдома зимувати, і спати на своєму ліжечку, а не у тебе на кухні на незручному диванчику.
В той же день я зібрала свої речі і повернулася додому. І справа тут не в грошах, а в ставленні до мене. Я ж пішла доньці на уступки, а вона тепер хоче, щоб я ще й усю суму за комунальні платежі платила? Бачите, це компенсація за спільне проживання.
От скажіть, хто з нас не правий? Хіба по-людськи вчинила моя донька? На крайній випадок, можна було попросити у мене ще й допомогу на комунальні, але ж не в такому тоні. Ну хіба не так?
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
