— Ой, дівчино, даремно ти його чекаєш, — тітка Олена скрушно похитала головою. — Не одружиться він. А якщо й одружиться, то намучишся. Як літо настане, понаїдуть міські красуні, що тоді робитимеш? Згориш від ревнощів. Не такого тобі треба хлопця.
Та хіба ж закохана молодість слухає мудру старість?
Ользі ледве виповнилося шістнадцять, коли не стало її матері, яка давно й тяжко хворіла. Батько ще років вісім тому подався на заробітки до столиці, та так і зник. Ні звісток, ні грошей, ні надії.
Майже все село взяло участь у похороні, допомагали, хто чим міг. Тітка Олена, хрещена Ольги, стала її негласним опікуном, часто заходила, нагадуючи, що і як робити по господарству. Якось дівчина закінчила школу, і завдяки допомозі тітки Олени, її влаштували працювати на пошту в сусідньому, трохи більшому селі.
Ольга була дівчиною міцною, кремезною, про таких кажуть – кров з молоком. Обличчя кругле, рум’яне, ніс картоплею, зате очі сірі, надзвичайно променисті, завжди готові засміятися. Густа русява коса товщиною з руку сягала майже пояса.
Найкрасивішим і найзарозумілішим хлопцем у селі вважався Ростислав. Два роки, як він повернувся з армії, від дівчат відбою не було. Навіть міські дівчата, які приїжджали на літо до родичів, не залишали його поза увагою. Ростислав був справжній сільський мачо: високий, чорнявий, із зухвалим блиском в очах та голлівудською посмішкою.
Йому б не шофером працювати на старенькій вантажівці в місцевому фермерському господарстві, а у голлівудських фільмах зніматися. Він і сам це добре знав. Хлопець не нагулявся, насолоджувався увагою і не поспішав собі наречену обирати.
Якось тітка Олена прийшла до Ростислава і попросила допомогти Ользі полагодити паркан, який почав розвалюватися після весняної повені. Без чоловічої сили у селі жити важко. З городом та птицею Ольга справлялася сама, а ось із будинком та важким ремонтом їй не впоратися.
Без довгих розмов він погодився. Прийшов, оглянув пошкодження і почав командувати, як справжній господар: «То принеси, туди збігай, дай, подай». Ольга безвідмовно приносила, що просив. Тільки щоки її червоніли ще більше, а товста коса за спиною металася з боку на бік, коли вона квапилася виконати його накази.
Робота була важка. Коли хлопець утомлювався, Ольга годувала його наваристим борщем, що пахнув літніми травами, та міцним чаєм. А сама дивилася, як він білими міцними зубами кусає скибки чорного хліба. У ці моменти вона відчувала невимовне щастя від того, що він поруч, у її домі.
Три дні працював Ростислав над парканом, а на четвертий просто так прийшов у гості. Погодувала Ольга його вечерею, слово за слово, він і залишився в неї ночувати. Потім так і став ходити. Ішов перед світанком, щоб ніхто не бачив. Тільки не приховаєш нічого у селі. Село – це один великий вулик, де знають усе про всіх.
— Ой, дівко, даремно ти його приймаєш, не одружиться. Він гультіпака. Як літо настане, понаїдуть міські красуні, що тоді? — знову й знову вимовляла їй тітка Олена, з болем дивлячись на засліплену дівчину.
Та хіба ж закохана молодість слухає мудру старість? Ольга відмахувалася, бачачи лише його чарівну посмішку та обіцянки, які він давав уночі.
Потім Ольга зрозуміла, що при надії. Спочатку думала, що застудилася чи отруїлася. Слабкість, нудота накочувала хвилями, перетворюючи роботу на пошті на каторгу. А потім, як обухом по голові, прийшло усвідомлення, що дитя в ній від красеня Ростислава.
Грішною справою хотіла позбутися, рано ще їй дитину заводити, та й чоловіка немає. Але думка про це викликала внутрішній протест. Вона подивилася на себе в дзеркало — у очах вже не було того безтурботного блиску, а з’явилася незрозуміла, але вперта твердість.
Вона вирішила, що так краще. Не сама буде жити. Її мати виростила її, і вона впорається. Від батька користі теж не дуже багато було, тільки пиячив та іноді приносив копійки. А люди поговорять, та заспокояться.
Навесні Ольга зняла теплий кожушок, і в селі всі побачили живіт, що випирає. Селяни головами хитали, мовляв, лиха біда з дівкою сталася. Ростислав, звичайно, зайшов довідатися, що робити вона збирається.
— А що ще? Народжувати, — сказала Ольга. — Ти не хвилюйся, сама виховаю дитину. Живи, як жив.
Вона говорила це, не дивлячись на нього, метушачись біля печі, де жарко палав вогонь. Тільки червоні сполохи вогню на щоках та в очах грали.
Ростислав на мить замилувався її дикою, майже язичницькою красою, але пішов. Сама ж усе вирішила. З нього як з гусака вода. Настало літо, понаїхали дівчата красуні міські. Ростиславові стало не до Ольги. Він проводив вечори на сільських дискотеках, оточений галасливими шанувальницями.
А Ольга потихеньку поралася на городі. Тітка Олена приходила допомогти полоти. Нахилятися з великим животом було важко. Ольга насилу носила воду з криниці по пів відра. Живіт був великий, баби на селі богатиря їй пророкували.
— Кого Бог дасть, — жартувала Ольга.
У середині вересня Ольга прокинулася вранці від різкого, нестерпного болю, ніби живіт роздерли навпіл. Але біль швидко вщух. Та згодом повернувся з новою силою. Вона побігла до тітки Олени. Та одразу з переляканих очей усе зрозуміла.
— Що, вже? Сиди, я зараз. — І вискочила з хати.
Вона побігла до Ростислава. Біля його будинку стояла його стара вантажівка. Дачники вже з машинами пороз’їжджалися. А той, як на зло, напередодні хильнув міцно.
Тітка Олена ледве розштовхала його. Ростислав очманіло дивився, не розуміючи, що сталося, куди треба їхати. А коли зрозумів, закричав:
— Та ж десять кілометрів до лікарні! Поки за лікарем, поки назад, вона вже й малюка приведе. Одразу повезу! Збирай її!
— Та як на вантажівці? Розтрусиш усю, ще по дорозі малюка будеш ловити, — заголосила жінка.
— Тоді з нами поїдеш, про всяк випадок, — сказав, як відрізав.
Два кілометри розбитою сільською дорогою він їхав обережно, наче віз кришталь. Тільки одну канаву об’їде, як одразу в іншу потрапляє. Тітка Олена сиділа в кузові на мішку із соломою, тримаючися за борти. Як тільки дісталися асфальту, поїхали швидше.
Ольга корчилася на сусідньому сидінні, губу закусила, щоб не стогнати, та живіт руками тримала. Ростислав відразу протверезів. Його зарозумілість зникла.
Гляне мигцем на дівчину, а в самого жовна ходуном ходять, та кісточки пальців на кермі біліють. Він уже думав не про себе, а про відповідальність, яка на нього навалилася.
Встигли. Залишили Ольгу в лікарні та поїхали назад. Тітка Олена всю дорогу лаяла Ростислава:
— Навіщо дівчині життя зіпсував?! Одна, без батьків, сама ще дитина, а ти їй турбот додав. Як вона з дитиною сама буде?
Машина ще до села не встигла доїхати, а Ольга вже стала мамою здорового міцного хлопчика вагою під чотири кілограми. Наступного ранку принесли їй годувати його. Вона не знає, як взяти на руки, як до грудей прикласти. Дивиться зляканими очима на червоне, зморшкувате личко сина. Знову закусила губу і робить, що їй наказують.
А у самої серце від радості тремтить. Розглядає, дме на лобик, де тонкі волоски стовбурчаться, радіє, нетямуща.
— Приїдуть по тебе? — спитав суворий літній лікар перед випискою.
Ольга знизала плечима, та головою похитала:
— Навряд чи.
Зітхнув лікар і пішов. Медсестра загорнула дитину в лікарняну ковдру, аби тільки до дому довезти. Наказала, щоб повернула.
— Андрій на лікарняній машині тебе довезе до села. Не автобусом же рейсовим тобі з немовлям їхати, — сердито сказала вона, осудливо дивлячись на Ольгу.
Подякувала їй Ольга. Йшла по коридору лікарні, опустивши голову, вся червона від збентеження.
Їде Ольга в машині, притискає до грудей синочка і хвилюється, як тепер будуть жити. Декретні малі, що кіт наплакав. Жаль себе і ні в чому невинного сина. Подивилася на зморшкувате личко сплячого малюка, і серце ніжністю затопило, відігнала від себе важкі думки.
Раптом машина зупинилася. Ольга стривожено подивилася на Андрія, не високого чоловіка років п’ятдесяти.
— Що?
— Дощі два дні лили. Он, які калюжі, ні проїхати, ні об’їхати. Застрягну. Тут лише на вантажівці, або на тракторі можна.
— Вибач. Недалеко, кілометрів зо два залишилося. Добіжиш? — Кивнув він на дорогу, де, як озеро без кінця і краю, величезна калюжа розлилася.
Дитина спить на руках. Сидячи й то втомилася тримати. Одне слово – богатир. А йти з ним такою дорогою як?
Вилізла Ольга обережно, взяла зручніше синочка, і пішла по краю величезної калюжі. Ноги в багнюці в’язнуть по щиколотку, того й дивись послизнеться.
Старі розношені черевики хлюпають. Знати б, у гумових чоботях поїхала в лікарню. Один черевик загруз у багнюці. Ольга постояла, думаючи, що робити. Не витягнути з дитиною на руках. Пішла далі в одному черевику.
Коли до села підійшла, сутеніло, ноги вже не відчували нічого від холоду. Сил не залишилося здивуватись, що світло у вікнах її хати горить.
Ступила на гладкі сухі сходи. Ноги змерзли, а сама потом обливається від напруги. Двері відчинила в хату і завмерла.
Біля стіни стоїть нове, дерев’яне дитяче ліжечко, візок, а в ньому гарний одяг на малюка складений. За столом Ростислав поклав голову на руки, спить.
Чи почув що, чи погляд відчув, підійняв голову. Ольга розчервоніла, розпатлана, з дитиною на руках ледве стояла у дверях. Пелена сукні вся мокра, а ноги по коліна в багнюці.
Як побачив, що без одного черевика, кинувся до неї, забрав дитину та обережно поклав у ліжечко. Сам до печі, діставати чавунок із гарячою водою.
Усадив, допоміг роздягнутися, ноги вимити. Поки дівчина перевдягалася за грубкою, на столі вже й картопля стоїть варена, глечик із молоком.
Тут дитина заплакала. Кинулася Ольга до нього, на руки взяла, сіла до столу, без сорому годувати почала.
— Як назвала? — хрипким голосом спитав Ростислав.
— Богданом. Ти не проти? — Підійняла вона на нього свої ясні очі.
У них стільки туги та кохання, що защеміло серце Ростислава. Він побачив перед собою не просто дівчину, а матір свого сина, яка пройшла через таку дорогу.
— Гарне ім’я. Завтра підемо, зареєструємо пацана і розпишемося одразу, — сказав він, дивлячись на сина.
— Це не обов’язково… — Почала Ольга, дивлячись, як малюк смокче.
— У мого сина батько має бути. Все, нагулявся, — твердо відповів він. — Який чоловік із мене буде, не знаю, але сина не кину. Я візьмуся за розум, Олю.
Ольга кивнула, не підводячи голови. У неї навернулися сльози.
За два роки в них ще й дівчинка з’явилася. Назвали на честь матері Ольги, Дариною. Ростислав дотримав слова. Він знайшов кращу роботу і став старанним господарем.
Не важливо, які помилки ти зробиш на початку життя, головне, що їх завжди можна виправити. А справжнє кохання та відповідальність здатні перетворити легковажного красеня на надійного чоловіка.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.