Від’їжджаючих у відпустку взагалі мало хто любить. Особливо в Італію. Виліт у мене був завтра вранці, тягнути далі було нікуди, і ми пішли в банк – знімати з рахунку мої євро. Коли на наше прохання операціоністка опустила очі і збентежено сказала: «Ну не знаю, чи є у нас зараз така сума …», я відчула себе мільйонеркою. За матеріалами
– Мда … У нас просто завтра о шостій ранку літак …
– Є, – сказала операціоністка і засяяла.
І ось в цей момент в банк увійшла Ніна Михайлівна. Я відразу її впізнала, хоча вона схудла в два рази і ходила тепер з паличкою. На ногах у неї були неймовірних розмірів розхлябані дутики, які вона, незважаючи ні на що, переставляла дуже швидко, на голові все та ж шапка, на обличчі образа – на цей банк, на життя …
– Ніна Михайлівна! – Шепнула мені мама.
– Я бачу, -сказала я і ближче присунулася до стійки. – Привітатися чи краще не треба? Вона мене, напевно, і не згадає, і не впізнає …
– Привітайся, звичайно!
Ніна Михайлівна йшла повз нас, дивлячись перед собою незрячими очима, коли я повернулася і сказала:
– Доброго дня, Ніна Михайлівна. Вона зупинилася, обличчя її набуло той знайомий насторожений-бридливий вираз, з яким вона нас вчила.
– Ой, Катя, так?
– Ні, Іра, – посміхнулася я.
– Вітровська? Іра? – обличчя Ніни Михайлівни набуло навіть деяку огиду.
Я вже шкодувала, що так її засмутила своєю появою в цьому безглуздому банку.
– А чого це ти тоді сказала, що Ніна Михайлівна дітей розпустила, а? Ти тоді, в шостому класі вірші читала перед другокласниками … І мені сказали, що ти сказала: «Ніна Михайлівна зовсім розпустила дітей?» …
Я стояла онімівши: хто розпустив? Я нічого подібного ні разу не говорила. Так, колись у шостому класі я дійсно виступала перед другокласницями Ніни Михайлівни. Читала їм дитячі вірші. Вони слухали.
Такі милі діти були. Нічого я поганого про них нікому не говорила, та й приводу не було.
– Ніна Михайлівна, що ви! Я такого в житті не говорила!
– Так? – засумнівалася Ніна Михайлівна. – Значить, мені неправильно передали?
– В Іри взагалі немає і ніколи не було в лексиконі цього слова, «розпуcтила», – заступилася мама. – Це взагалі не її слова.
– Так … Ось і я так думала, – зітхнула Ніна Михайлівна, якось трохи заспокоївшись.
– Дівчина, а можна вас? – покликала мене операціоністка.
На цьому ми з Ніною Михайлівною розійшлися. Ніна Михайлівна вже не впізнала запаху кpoві і поту (ось чим пахли мої важко зароблені) і не знала, що на наступний день я буду лежати на пузі на дорогущому курорті і загадувати бажання.
