Тридцять перше грудня завжди має особливий ритм. Це день, коли повітря стає густим від ароматів хвої, цитрусових та легкого морозного перегару очікування. Місто того дня живе швидше, ніж зазвичай: вулиці нагадують розбурханий мурашник, де кожен кудись біжить, тримаючи в руках ялинку, оберемок пакетів із продуктами або дитячу долоньку. Це день великого «встигнути все», день, коли люди обмінюються випадковими посмішками на зупинках, а в очах кожного світиться надія, що наступний рік обов’язково буде бодай трішечки добрішим.
Світлана того року нікуди не поспішала. Точніше, її поспіх був іншого ґатунку — сухий, паперовий, позбавлений святкового флеру. Поки колеги ще з обіду почали зникати з офісу, Світлана залишалася на своєму місці. Вона методично перевіряла звіти, відчуваючи, як тиша навколо стає дедалі щільнішою.
Її начальник, Віктор Степанович, чоловік загалом непоганий, але надто прагматичний, обійшов кабінети ще зранку, роздаючи цукерки та відпускаючи працівників до родин. Коли він дійшов до столу Світлани, він зупинився, поправив окуляри й трохи ніяково кашлянув.
— Світлано… тут така справа… — почав він, дивлячись кудись повз неї, на засніжене вікно. — Можеш ще трохи залишитися? Документи за контрактом «Глобус» термінові, юристи просять правки до ранку другого числа. Я розумію — тридцять перше… святковий вечір… Але ж ти сама… ну, ти розумієш. Я добре доплачу, святкові в подвійному обсязі, ти ж знаєш, я не заборгую.
Він не сказав нічого образливого. Це була просто констатація факту, суха математика життя. Світлані було майже сорок. У неї не було чоловіка, який би дзвонив кожні п’ять хвилин із запитанням, де стоїть зелений горошок. Не було дітей, які б чекали на святого Миколая чи Діда Мороза, смикаючи за поділ сукні. Вона справді була самотня, і ця самотність була її бронею та її в’язницею водночас.
— Добре, Вікторе Степановичу, — тихо відповіла вона, не піднімаючи голови від монітора. — Дороблю. Все одно планів особливих немає.
Начальник полегшено зітхнув, побажав їй «хоча б о першій бути в ліжку» і зник у коридорі. О шостій вечора офіс остаточно спорожнів. Залишилися лише вона, настільна лампа, що кидала м’яке жовте коло на завалений паперами стіл, і настінний годинник, чий стукіт у порожньому приміщенні здавався непристойно гучним.
Світлана підписувала папери, виправляла коми в юридичних термінах, але думки її постійно вислизали за межі офісних стін. Вона раптом усвідомила дивну річ: у її власній квартирі на неї не чекає навіть натяк на свято. Ні ялинки, яку вона збиралася купити, та так і не знайшла часу. Ні традиційного олів’є, запах якого завжди повертав у дитинство. Ні навіть сітки мандаринів на підвіконні.
Весь грудень промайнув як один довгий, сірий робочий день. Дедлайни, переговори, кава на ходу… І ось — Новий рік уже на порозі, а в неї в холодильнику лише половина лимона та пачка кефіру.
— Ну й що, — прошепотіла вона в порожнечу, складаючи останню папку. — Чай, шматочок торта і міцний сон. Можливо, це і є найкращий варіант святкування — без шуму та необхідності вдавати веселощі.
Вийшовши з офісу, Світлана одразу відчула різкий контраст. Вулиця дихала святом. Навколо миготіли гірлянди, з кожної автівки лунало «Щедрик» або закордонні різдвяні хіти. Вона зайшла до великого магазину біля метро. Там панував справжній хаос. Люди бігали між полицями з таким виглядом, ніби завтра настане кінець світу, і лише майонез може їх врятувати.
— Та я вже біля каси, кажу тобі! Купив я ту ікру, купив! — кричав у телефон чоловік, намагаючись втримати в руках три пляшки шампанського.
Світлана відчула себе чужою на цьому святі життя. Вона неквапливо підійшла до кондитерського відділу. Її погляд зупинився на невеличкому торті — білосніжному, прикрашеному витонченими кремовими квітами та сріблястими намистинками.
— На одну людину саме те, — подумала вона, відчуваючи легкий укол суму, який одразу ж спробувала придушити. — Маленьке солодке свято для самої себе.
Вже стоячи в довгій черзі до каси, вона почула, як у сумочці наполегливо вібрує телефон. Світлана з зусиллям витягла його. Екран висвітив ім’я, яке вона не бачила вже кілька місяців.
— Світланко? — голос у слухавці був тонким, трохи тремтливим, але неймовірно рідним.
— Тітко Надіє? — Світлана здригнулася від несподіванки.
Тітка Надія була її колишньою сусідкою по старій хрущовці, де Світлана колись жила. Це була жінка з величезним серцем, яка завжди знала, коли Світлані сумно, і без зайвих питань кликала на чай. Її син Андрій, високий хлопець із добрими очима, колись допомагав Світлані лагодити кран, а потім поїхав за кордон на заробітки. З того часу тітка Надія жила одна, перетворюючи свою самотність на вишивання серветок та догляд за вазонами.
— Доню, — тихо сказала тітка Надія, і Світлана майже побачила, як вона кутається у свою стару пухову хустку. — Ти вже вдома? Накриваєш стіл?
— Та ні, тітко Надю… тільки з роботи йду. Затрималася трохи.
— А ти… сама сьогодні? На Новий рік?
Світлана на мить замовкла, розглядаючи білу коробку з тортом у своїх руках. Навколо люди сміялися, штовхалися, а в телефоні була тиша, повна розуміння.
— Сама, тітко Надю. Так склалося.
По той бік слухавки почулося важке зітхання. — Може… може, ти б заскочила до мене, га? Я тут олів’є накришила, голубців накрутила… та щось воно мені не смакує, коли одна за столом. Навіть телевізор не хочеться вмикати. Зайди, Світланко. Хоч на годину. Проведемо старий рік разом.
Світлана подивилася на вихід із магазину, на темну вулицю, де падало рідке лапате сніжжя. Думка про холодну порожню квартиру раптом стала нестерпною.
— Я зараз буду, тітко Надю. Тільки торт куплю. Зачекайте мене.
Квартира тітки Надії зустріла Світлану теплом, яке неможливо створити жодним опаленням. Це було тепло спогадів, затишку та щирості. Скрізь лежали знайомі вишиті серветки, на плиті тихо бурчав чайник, а в кутку стояла маленька штучна ялинка, прикрашена старими скляними іграшками — тими самими кулями та шишками, які Світлана пам’ятала ще з молодих років.
На столі, застеленому білою скатертиною, вже стояла кришталева мисочка з салатом, тарілка з домашньою бужениною та пляшка радянського шампанського, яку тітка Надія, певно, берегла для особливого випадку.
— Ох, дитино, як я рада! — господиня пригорнула Світлану до себе. — А я вже думала, що буду з стінами розмовляти. Ти сідай, сідай. Я зараз голубці дістану, вони ще гарячі.
— Тітко Надю, ви стільки всього наготували, — Світлана поставила торт на стіл. — Я от теж… свято принесла.
Вони сіли. Говорили про все на світі: про здоров’я, про ціни в магазинах, про те, як швидко змінюється місто. Тітка Надія розповідала про Андрія — він дзвонив тиждень тому, казав, що роботи багато, що, мабуть, на свята залишиться там, у Польщі. Світлана слухала і відчувала, як напруга робочого дня поступово відпускає її. Тут, у цій маленькій кухні, вона знову відчувала себе тією дівчиною, у якої все життя попереду.
— Знаєте, я ж теж на двох накрила… — ніяково усміхнулася тітка Надія, кивнувши на порожню тарілку навпроти Світлани. — Рука сама поклала виделку. Думала — а раптом диво?
І в цей момент, ніби у відповідь на її слова, у передпокої пролунав різкий, наполегливий дзвінок у двері.
Тітка Надія зблідла, її рука потягнулася до грудей. — Хто б це міг бути?.. О пів на одинадцяту? Світланко, глянь у вічко, бо мені аж ноги відібрало.
Світлана підійшла до дверей. У маленькому скляному колі вона побачила чоловічу постать у темній куртці. Чоловік тримав велику валізу і оберемок свіжих ялинкових гілок, що пахли лісом навіть крізь зачинені двері.
— Тітко Надю… — прошепотіла Світлана, відчиняючи замок.
На порозі стояв Андрій. Він став дорослішим, у кутиках очей з’явилися дрібні зморшки, а обличчя було втомленим від довгої дороги, але погляд залишався тим самим — чистим і теплим.
— Мамо… — тільки й зміг вимовити він.
Тітка Надія скрикнула, сплеснула руками і кинулася до сина. Це була сцена, яку Світлана бачила лише в кіно: сльози радості, обійми, запах морозу з під’їзду і тихий шепіт: «Приїхав… рідний мій, приїхав…».
— Хотів зробити сюрприз, — Андрій нарешті підняв голову і побачив Світлану. Його очі розширилися від подиву, а потім на обличчі з’явилася щира усмішка. — Світланко? Невже це ти? Боже, як ти змінилася… стала ще гарнішою.
Світлана відчула, як щоки починають палати. — Добрий вечір, Андрію. З поверненням. Я, мабуть, піду… вам треба побути вдвох…
— Куди підеш? — майже в один голос вигукнули мати й син. — Та ні в якому разі! — Андрій зачинив двері й поставив валізу. — Ти ж не чужа. Мамо, кажи, де третя тарілка? Я голодний, як вовк, а тут така компанія!
Новий рік вони зустрічали втрьох. І це було найдивніше і найпрекрасніше святкування в житті Світлани. Андрій дістав із валізи справжні подарунки: ароматні мандарини, які пахли сонцем, закордонні цукерки та велику коробку з прикрасами для ялинки. Вони разом доприкрашали маленьку ялинку тітки Надії, сміялися з історій про польські кордони та робочі будні.
Коли годинник пробив дванадцяту, Андрій підняв келих із шампанським. Його погляд зупинився на Світлані, і вона відчула, як усередині щось тихо, але впевнено «клацнуло». Це не був грім серед ясного неба — це було відчуття дому, яке вона так довго шукала.
— Знаєш, — сказав Андрій, дивлячись їй в очі, — я всю дорогу думав, що цей Новий рік зустріну сам, десь у готелі чи на заправці… А вийшло — все значно краще. Я вдома. І я не один.
Торт Світлани виявився неймовірно смачним — ніжний крем танув у роті, а розмови не вщухали до самого світанку. Виявилося, що вони багато в чому схожі. Обоє багато працювали, обоє довгий час вважали, що їхня доля — це будувати кар’єру і задовольнятися самотністю. Обоє вже давно перестали вірити в дива «з першого погляду».
Але життя інколи приходить не з гучними фанфарами. Воно приходить через випадковий дзвінок старої сусідки, через невеличкий білий торт і через тепле відчуття чиєїсь руки на твоєму плечі.
Коли Світлана поверталася додому вранці першого січня, вона вже не відчувала холоду. В її телефоні був новий номер, а в серці — передчуття того, що цей рік змінить усе.
Через рік вони одружилися. Весілля було тихим, у колі найближчих, і тітка Надія плакала від щастя більше за всіх, примовляючи, що це вона «наворожила» їм долю своїм олів’є.
Світлана й досі часто згадує той передноворічний вечір в офісі. Тепер, коли вона бачить самотніх жінок, які затримуються на роботі, вона не відчуває до них жалю. Вона знає: іноді потрібно дійти до самої межі своєї самотності, щоб життя, нарешті, змогло до тебе достукатися.
— То був мій найкращий Новий рік, — каже вона Андрію кожного разу, коли вони разом обирають торт до свята. — Той, де я вже нічого не чекала — і несподівано отримала все.
Андрій лише обіймає її за плечі, і в ароматі мандаринів та хвої вони знову відчувають ту саму магію, яка почалася з випадкового дзвінка і одного маленького білого торта.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
