fbpx

Вийшло так, що Ірина купила будинок неподалік від хати Дмитра. То ж з усіх сил намагалася здивувати колишнього чоловіка. Огорожа, автомобіль, бруківка на подвір’ї – все заради того, щоб Дмитро побачив, що вона без нього не пропала

Ірина насолоджувалася першими днями материнства, а в душі лише наростала тривога, бо відчувала, що коханий збирається їх кинути. І не помилилася, бо коли сину виповнилося чотири місяці, Дмитро глухим голосом сказав:

– Вибач, Ірино… За матеріалами.

– Мовчи. Хто вона?

– А хіба є різниця? Не кохаю я тебе. Якщо скажеш, залишуся. Заради дитини, але більше ні на що не сподівайся. Я примушую себе терпіти… тебе. Ти хочеш, щоб так було усе життя? А раптом трапиться на шляху хтось, достойніший за мене? І ти зможеш покохати по-іншому?

– Це в тебе так просто: полюбив-розлюбив, побіг далі.

– Давай без образ. Там, куди, ти кажеш, побіг, зовсім інші почуття. Я прошу в тебе пробачення.

– А пам’ятаєш, які слова ти казав колись мені?

Дмитро знітився, заперечливо похитав головою.

– Хочеш, нагадаю?

Зірвався з місця.

– Все. На цьому кінець! Якщо будеш мудрою, допомагатиму, доки зможу. У протилежному ж випадку…

– Про себе думаєш. А про це забув? – кивнула Ірина у бік, де стояло дитяче ліжечко.

Дмитрові очі налилися злістю. Ірина добре знала цей вираз – чорнющий погляд, важкий та неприступний. Не достукаєшся, не допросишся. Просто треба взяти й відступити. Вмовкла. А його постать зникла за вхідними дверима. Заплакала дитина. Ірина не почула.

Втупившись крізь віконне скло в далечінь, гарячково думала, з чого почати нове життя. Стіни дому (його дому, до речі) гнітили. А як же з житлом? Куди він пішов? Де ночуватиме? Де житиме?

Відповіді на нові запитання, які щойно виникли, не забарилися вже наступного дня. Дмитро важко переступив поріг, уникаючи Ірининого зболеного погляду, й сказав, аби вона ще залишалася з дитиною на певний час. Одним словом, скільки захоче. Але…

– Я знаю, це ж твій дім. Не переймайся. Щось вигадаємо. Хай от тільки підросте син. Правда, маленький?

Ірина тепер вже не хоче згадувати ті часи. Пекла в душі зрада, тінню відображаючись на кожному дні, події, і неважливо – добра та подія чи сумом позначена. До нестерпного болю поперервах додалася ще звістка про обраницю Дмитра. Нею виявилася молода жінка з сусідньої вулиці, яка не зжилася з чоловіком і тепер ходила з високо піднятою головою, бо той пішов. Хоча… Невдячна то справа – зазирати в чужі душі, судити когось і виносити вирок. Тут аби із собою розібратися до кінця!

Ірина, на диво, не відчувала неприязні до цієї жінки. Навпаки, жаліла її. Хіба людина, котра зрадила раз, не зможе зробити цього знову? Правда, маленький? Тільки з дитиною й залишалося розмовляти. А малюк, цілком розумним поглядом дивлячись на матір, здається, розумів її, погукуючи, підтримував з нею розмову, щоправда, своєю мовою.

За літом – осінь, далі – зима і весна. Недарма кажуть, що найкращі лікарі для душевного болю – час і відстань. А ще робота. Ірина з головою поринула у турботи. Вирішила довести, що в цьому непростому світі жінка й сама може дати лад усьому. З Дмитром намагалася не зустрічатися. Хоча, чого гріха таїти, забачивши постать колишнього чоловіка в кінці вулиці, тамувала подих, бо досі не могла справитися з почуттями до нього.

Одного разу Ірина прокинулася і зрозуміла, що так більше жити не можна. Годі! Доведе йому, усьому світові доведе, що знає собі ціну, впорається з труднощами і йтиме по життю далі з високо піднятою головою. Правда, маленький? Син дивився на неї вже інакшим поглядом – росте ж бо. А потім в її житті з’явився інший. Кохав її. Принаймні, так казав. А вона? Не відчувала, якщо відверто, до нього щирості. Просто холодно вирішила, що самій жінці важко, і в сім’ї має бути чоловік, зрештою, батько для її дитини. Якщо вже рідний навіть не навідується, то хай чужий займеться вихованням. Хлопчикові чоловіче плече потрібне з самого дитинства.

Господи, як же ти, Ірино, по-дитячому розмірковуєш над життєвими проблемами! Вона пригадувала у такі моменти слова Дмитра: мовляв, ти, люба, живеш у рожевому світі. Ніби пухнаста кульбаба, ніжна оболонка якої розвіється з першим подихом вітру. Вона усміхалася на чоловікові слова, вважаючи їх компліментом. Не розуміла, що не подобаються йому її беззахисність і дитяча безпосередність.

А тепер стала сильною. А інший чоловік біля неї, хай як це не цинічно звучить, – просто член її сім’ї. Вона його не кохала. Вдень про такі «дурниці» думати було ніколи, а от ночами, коли і син, і чоловік солодко спали, вона наповнювала подушку беззвучними слізьми.

Тепер треба вибратися з цієї осоружної хати. У своє гніздечко. З усіх сил старалася і вже за крок була від мети, коли у свої двадцять сім її чоловік став напівінвалідом, нічого уже робити не міг, хіба що доглядати за маленьким сином. Який там догляд, взагалі-то? Аби дитя не залізло туди, куди не треба. Щоправда, з кожним днем і ця роль для чоловіка ставала обтяжливою, бо не міг впоратися з вередливим хлопчиком, котрий почав цікавитися усім на світі. Ірина тягнула на своїх плечах подвійний тягар, але через певний час вони таки перебралися у щойно куплений, до речі, неподалік від Дмитрового дому, будинок. Як це було нелегко – одне небо знає. Й Ірина.

А потім – ще більший галоп, Ірина спішила виконувати різні задуми і проекти, і все лише для того, аби зачепити Дмитра. З’явилися у сусідів пластикові вікна – вона і собі поставила. Паркан, останній крик моди, – через деякий час і на їхньому обійсті. В хаті – не гірше, ніж у заможних господарів. Кредитів – голова на початку місяця обертом іде (як-то гасити?).

І автомобіль, і подвір’я вимощене сучасною плиткою. А від того не легшає. Так і не відчула Ірина жаданих змін у душі. Не може забути Дмитра. І, схоже, помилилася, коли вважала, що він у новій сім’ї довго не протримається. Завжди спокійний, неприступний, із загадковим поглядом чорнющих очей. Не забув про сина, хоча своїх двійко дівчаток народилося. Навідувався, й нова його дружина нічого «проти» не мала. А хлопча горнулося до рідного батька більше, ніж до того, який ростив. І не могла Ірина зрозуміти, в чім причина.

Зрештою, зупинилася, не знайшовши нової ідеї, аби здивувати Дмитра й відродити старе своє кохання. Просто почала жити. Для себе, для дитини, незважаючи ні на що. І раптом Ірина зрозуміла, що в її душі нарешті оселився той довгоочікуваний спокій. А жити можна і без кохання… Це вже кому як судилося…

Наталія ГЕРМАН.

Фото ілюстративне – LiveJournal.

You cannot copy content of this page