fbpx

Вийшла я з магазину, бачу, мені донька молодша телефонує. – Мамо, ти де? А ми у тебе під під’їздом, – каже. Підходжу я ближче до дому, а дитина моя з двома сумками продуктів стоїть, накупила мені всього – і полуниць, і черешень, я аж розгубилася, бо там продуктів точно тисяч на дві було. – Діти, ну навіщо так витрачатися? – розхвилювалася я. – Вам самим грошей треба, у вас діти, – кажу. – Мамочко, це навіть не обговорюється. Ти нам так допомогла, що ми не можемо тебе просто так залишити. Не хвилюйся за нас, нам вистачить, – обійняла мене донька

– Виходить, Лідо, ти дарма в Італії стільки років гарувала, бо тепер економиш на найнеобхіднішому? – картає мене сусідка. – Не думала я, що італійські синьйори шкодують собі черешень купити.

Ми з нею випадково зустрілися в продуктовому магазині, і вона побачила, що я вибираю найдешевші продукти. А я і справді дивилася на цінники, бо грошей щось зовсім мало, хотіла черешень, але як глянула, що вони по 100 гривень, то вирішила, що я обійдуся.

В Італії я була відносно недовго, всього 8 років. Поїхала в 57 років, думала, що буду там хоч 10-15 років, але останнім часом я стала хворіти, тому вирішила повертатися додому.

І хоч я була за кордоном всього 8 років, та за цей час я одній доньці квартиру в новобудові купила, а іншій – нашу хату в селі перебудувала так, що тепер там великий будинок.

Обидві мої доньки одружені, мають по двоє діток, теж всі дівчатка, тож я в першу чергу заробляла на житло. Якщо би я себе краще почувала, то поїхала б ще раз, але поки-що лікуюся.

Грошей з собою я привезла небагато, і всі вони уже витратилися. Ціни високі, а гроші на все йдуть як вода. От я і змушена економити на всьому, бо пенсія в мене дуже маленька, навіть три тисячі гривень не маю.

Живу я в однокімнатній квартирі, яку я колись від заводу отримала. Мені одній на старість вистачить. Ремонт би здався, але то вже другорядне, головне, що я дітей забезпечила.

Ми колись жили дуже бідно, з чоловіком я розлучилася, і доньок виховувала сама. Трохи допомагали мої батьки, які з села передавали домашні продукти.

А коли батьків не стало, їхня хата перейшла моїй старшій доньці. Взагалі, вони хотіли, щоб я на себе її переписувала, але я відмовилася, бо кому ж я потім все залишу, як не своїм дітям, тому ми все зразу на мою доньку і оформили.

Вона ще не була впевнена, що буде там жити, бо хата була стара. Але коли я їй дала гроші на перебудову і ремонти, то тепер будинок і не впізнати. А донька натішитися не може, вийшла заміж і відразу з чоловіком переїхали туди.

Село знаходиться недалеко від міста, у зятя є машина, так що з добиранням все доволі зручно. А мати своє подвір’я, коли є малі діти – то зараз неабияка розкіш.

У молодшої моєї доньки щось довго особисте життя не складалося, але нещодавно вона знайшла собі хорошого чоловіка і вийшла заміж. Їй я квартиру двокімнатну купила в новобудові, вони з зятем там собі ремонт зробили дуже гарний, діток вже мають – у них двійня народилася. Так що я тепер ще й щаслива бабуся.

Я ні про що не шкодую, бо їхала я на заробітки, власне, з наміром допомогти своїм донькам з житлом, і я з цим завданням справилася. Шкода, що не встигла ще й собі нічого заробити на старість, але вже як вийшло.

Сусідка відійшла від мене і чую, каже іншій нашій знайомій, що, мовляв, Ліда сильно доробилася – черешні собі не може купити.

Мені було прикро, але я вирішила, що не буду зважати на неї – кожен живе так, як може. У сусідки чоловік все життя в начальниках ходив, їй не треба було про заробітки думати, тому їй мене не зрозуміти.

Вийшла я з магазину, бачу, мені донька молодша телефонує.

– Мамо, ти де? А ми у тебе під під’їздом, – каже.

Підходжу я ближче до дому, а дитина моя з двома сумками продуктів стоїть, накупила мені всього – і полуниць, і черешень, я аж розгубилася, бо там продуктів точно тисяч на дві було.

– Діти, ну навіщо так витрачатися? – розхвилювалася я. – Вам самим грошей треба, у вас діти, – кажу.

– Мамочко, це навіть не обговорюється. Ти нам так допомогла, що ми не можемо тебе просто так залишити. Не хвилюйся за нас, нам вистачить, – обійняла мене донька.

Старша дочка теж заїхала, сказала, щоб я збиралася, вони з зятем мене в село на трохи заберуть, щоб я відпочила на свіжому повітрі. Вони кличуть мене і жити до себе, але я не хочу їм заважати, та й вже звикла в в своїй квартирі.

Сіла я на балкон їсти черешні, чую, та сусідка, з якою я в магазині зустрілася, свариться з своєю донькою по телефону, з’ясовують, хто кому що винен, бо донька звинувачує маму, що та їй замало дала.

Так що – в кожного по-різному. А я щаслива, що маю добрих дітей, і зовсім не шкодую про те, що допомогла їм, коли мала таку можливість.

Спеціально для Українці Сьогодні.

Фото ілюстративне.

You cannot copy content of this page