Я ніколи не планувала залишатися в Італії назавжди. Думала, що попрацюю кілька років, допоможу дітям, а потім повернуся в Україну. Але життя розпорядилося інакше.
Мені 55 років, і вже 18 з них я живу в Італії. Спочатку, як і багато хто, працювала баданте – доглядала за літньою італійкою. Саме тоді і познайомилася з Марко – її сусідом, який був старший за мене на сім років.
Він з самого початку став приділяти мені увагу, запрошував на каву, пропонував допомогу, а коли моєї синьйори не стало, він сказав: «Навіщо тобі шукати нове місце? Живи зі мною».
Я погодилася, бо за роки самотності він став мені близьким. До того ж, Марко виявився дуже турботливим – я не платила за житло, він оплачував все, купував усі продукти, навіть купував мені одяг.
Я працювала, але лише пів дня – допомагала літньому подружжю, яке жило неподалік. Решту часу проводила вдома, займалася господарством і насолоджувалася тим, що поруч є людина, яка мене цінує.
Марко давно розлучений, має дорослу доньку, яка живе у Франції. Офіційно ми не одружені, але я завжди вважала нас родиною.
Майже всю свою зарплату я відправляла в Україну двом своїм донькам. Я хотіла, щоб у них було все, що вони забажають: будинки, гарний одяг, дорогі телефони. Коли вони скаржилися на проблеми – я їх вирішувала, бо для своїх дітей я точно нічого не шкодувала.
Марко знав про це, але ніколи нічого не говорив. Аж поки не вирішив поїхати зі мною в Україну.
Я їздила додому щороку, а цього разу Марко сказав, що не хоче мене відпускати саму і хоче на власні очі побачити мою країну.
Я була щаслива. Вперше я могла показати йому свою батьківщину, познайомити з доньками, зятями, внуками.
Ми приїхали перед Різдвом. Спочатку пішли до старшої доньки, потім – до молодшої. Обидві підготували столи з найкращими стравами, хотіли справити гарне враження на Марко.
Але замість захоплення він лише мовчав. Вперше він заговорив у машині, коли ми поверталися додому.
– Ви не вмієте цінувати гроші, – сказав він тихо, але твердо.
Я не зрозуміла, про що він.
– Оці столи, дорогі телефони, нова машина у твого зятя… Я ж розумію, що вони самі на це не заробили. Це все твої гроші.
Я зніяковіла.
– Але вони ж мої діти, Марко. Я хочу, щоб у них було гарне життя.
– А про свою старість ти подумала? – він глянув на мене так, що мені стало не по собі.
– Як це? Я повернуся додому, житиму з доньками…
Він довго мовчав.
– А якщо вони не захочуть? Ти їх привчила до того, що ти – джерело грошей. А коли їх не буде, чи знайдеться для тебе місце?
Я не знала, що відповісти.
Після цієї розмови я почала дивитися на все іншими очима. Я справді ніколи не замислювалася, що буде далі.
Я телефонувала донькам щодня, а зараз вирішила перевірити, чи самі вони згадають про мене. Минув тиждень – тиша.
А потім я отримала повідомлення від старшої: «Мамо, коли зможеш вислати гроші?».
Ні «Як ти?», ні «Як ваш відпочинок?».
Я усвідомила нарешті, що дітям потрібна не я сама, а мої гроші, вони мене сприймають як такий собі “італійський банкомат”.
Марко бачив мій стан, але нічого не казав.
Одного вечора, коли ми сиділи на кухні, він поклав руку на мою і тихо сказав:
– Я не хочу тебе образити, але ти повинна подумати про себе. Ти віддала дітям усе, а що маєш сама?
Я хотіла заперечити, але не змогла.
Діти – це найбільша любов у житті, але вони виросли. У них є свої родини, свої турботи. А я?
Я завжди думала, що Марко – це моя друга половинка, але тепер задумалася: а чи розглядав він мене як частину свого життя на майбутнє?
Його питання про старість не дає мені спокою.
І головне – що мені тепер робити? На кого ставити ставки на старість.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
