Я завжди думала, що мати дітей – це вже запорука забезпеченої старості, адже мама – це те, що є в житті найбільшим і найціннішим. І я завжди намагалася бути для своїх дітей найкращою мамою.

Коли мого чоловіка Андрія не стало, я зрозуміла, що вже не можу покладатися на когось іншого, крім себе, а мені треба було піднімати аж трьох дітей.

Мої діти – дві доньки і син – стали моїм світом. Вони були маленькими, коли чоловік пішов у засвіти, і я, хоч і була вражена горем, мусила зібратися і виховувати їх.

Було важко, але я справилася. Я дбала про їхнє майбутнє, допомагала з навчанням, підтримувала у важкі моменти.

Ми багато чого пережили разом, але й багато чого досягли. Коли моя дочка Ірина вийшла заміж, я переписала на неї наш будинок.

У моїй власності ще був будинок батька мого чоловіка, який я продала. Всі гроші від продажу свекрового дому поділила між іншими дітьми, Олександром і Наталією.

Ірина отримала більше – так було чесно, адже я сказала Ірині, що буду жити з ними на старість – це був мій вибір.

Але, в підсумку вийшло не так, як я планувала. Спочатку все було нормально, але з часом почали з’являтися проблеми. Зятя Віктора я не дуже любила. Він був дуже суворий, і я зрозуміла, що йому не подобалося моє перебування у їхньому домі. Він став вигадувати якісь свої правила, які мені не підходили і на які я не могла погодитися. Спочатку я намагалася терпіти, але потім стало зрозуміло, що я для них стала тягарем.

Тому після чергової сцени, яку влаштував мені зять, я вирішила переїхати до сина Олександра. В його будинку вистачало місця, і він, хоча й мав свою сім’ю, завжди ставився до мене з повагою.

Але згодом, я зрозуміла, що і тут не все так просто. Людмила, його дружина, теж почала ставити умови. Вона була чемною, але відчувалося, що не хоче, аби я постійно була у їхньому домі. Я, звісно, не збиралася залишатися навічно, але мені не хотілося бути для них зайвою.

Вона, здається, вважала, що їй не вистачає простору через мене. Постійно кажучи, що моя допомога на кухні – це вже занадто, а я не могла весь час просто сидіти, склавши руки.

Я навіть не могла зрозуміти, чому це так її турбує. Я ж не займала багато місця, і намагалась допомагати, чим могла. Але вона відмовлялася від усіх моїх пропозицій допомогти. Врешті-решт, коли я дійсно зрозуміла, що їй некомфортно, я почала відчувати, що і для них я – просто зайва. Це було боляче.

Через кілька місяців я знову зібрала свої речі і поїхала до ще одної доньки. Але зять мені з порогу заявив:

– Ви на скільки до нас приїхали? Сподіваюся, що більше тижня не гостюватимете, – запитав мене зять.

Дочка мене запевнила, що це її чоловік так жартує, але зять не жартував, він зібрав мої речі і сам відвіз мене додому.

Я знову живу з старшою донькою і її чоловіком, і щоб з ними менше бачитися, я влаштувалася на роботу на місцевий ринок, так що о п’ятій ранку я йду з дому, і приходжу пізно ввечері, відразу йду в свою кімнату, а вечеряю коли вже всі спати пішли.

Так прикро мені, що словами не передати. Я виростила дітей, зробила для них все, що могла, а тепер виявилось, що я – зайва. У них не залишилося місця для мене ні в серцях, ні в домах, я почала відчувати себе як чужа.

Я віддала їм усе, що мала, а вони йшли далі, як ніби нічого не сталося, відкинувши мене на обочину життя. Мені, як мамі, це важко зрозуміти. Мені хочеться, щоб вони зрозуміли, що я була для них не просто мамою, а людиною, яка дала їм все. Але чи оцінюють вони це?

Я не можу змусити їх любити мене більше або хоч якось змінити ситуацію. Я можу лише чекати, що, може, одного дня, коли вони стануть старшими, вони зрозуміють, як важливо було для мене бути частиною їхнього життя.

Але на даний момент я просто чекаю. Чекаю, коли хоч один з моїх дітей прийде і скаже: «Мамо, ти нам потрібна». Але цього, мабуть, не буде. Чи я вже занадто стара для таких слів? Чи, може, це просто частина життя – коли діти виростають і йдуть своїм шляхом, а ти стаєш їм непотрібною?

Спеціально для Українці Сьогодні.

Фото ілюстративне.