Грудень у місті завжди наступав якось раптово, наче незваний гість, що переплутав двері. Надворі відблиски передноворічних гірлянд відчайдушно намагалися прикрасити фасади будинків, що бачили ще часи наших бабусь. Кучугури снігу чіплялися за асфальт, а дерева, обтрушені вітрами, стирчали похмурими силуетами на тлі вечірнього неба.
Коли було вирішено, що святкуватимуть у домі Андрія та Марії, розпочалася справжня буря обговорень. У великій родині підготовка до свят — це не просто купівля продуктів, це стратегічна операція, де кожен має свою думку і ніхто не хоче її тримати при собі.
— Слухай, Марічко, ну це все на тобі, — Галина Петрівна, свекруха, змахнула рукою так велично, наче диригувала хором. — Ми вже з батьком та дітьми все обговорили. Ти ж у нас господиня, золоті руки, от і займись.
Марія на мить завмерла, стискаючи рушник. Усередині в неї все стрепенулося, але вона глибоко вдихнула. Ображати матір свого чоловіка не хотілося — виховання не дозволяло.
— Галино Петрівно, — м’яко почала вона, — а нічого, що у цієї жінки робота до восьмої вечора, двоє дітей і чоловік, який, при всій моїй любові, у магазині може купити хіба що хліб, і то якщо я напишу йому сорт і колір скоринки?
Андрій, її благовірний, сидів поруч і, як завжди в таких ситуаціях, опановував мистецтво невидимості. Він так зосереджено вивчав візерунок на скатертині, ніби там був зашифрований код від сейфа з державними таємницями.
— Ну, світ на жіночих плечах завжди тримався, — втрутилася Вікторія, зовиця, посміхаючись тим особливим тоном, від якого у Марії зазвичай починала сіпатися ліва брова. — Марічко, ти ж у нас така творча! І подарунки всім вибереш, і стіл накриєш. Ти ж хочеш, щоб усе було по-сімейному?
— Творчість — це чудово, — відповіла Марія, намагаючись зберегти спокій у голосі. — Але подарунки для десяти людей — це не тільки творчість, це ще й бюджет. Ви взагалі уявляєте обсяги?
— Ой, ну не перебільшуй, — перебив Ігор, дівер, поправляючи свій розтягнутий светр. — Можна ж щось символічне. Головне ж увага, чи не так? А ти наче не хочеш нас порадувати від щирого серця.
Марія подивилася на Андрія. Вона чекала хоч слова підтримки. Хоч маленького: «Мамо, Віко, давайте допоможемо». Але Андрій лише зобразив на обличчі легку розгубленість, так і не наважившись вступити в дискусію.
— Андрію, — Марія звернулася до нього прямо, — ти що скажеш?
— Ой, не чіпай його, — цокнула свекруха. — Чоловік у нас — голова, він гроші заробляє, а затишок — то твоя парафія. От своїй мамі ти минулого року подарувала гарну шаль, а про нас, мабуть, і не згадуєш у такому контексті.
— Ви хочете, щоб я заради свята в борги влізла? — Марія відчула, як сталь з’являється в її голосі.
— Та що ти таке кажеш, дитино! — Галина Петрівна загриміла каструлями, ніби ставлячи крапку. — Все, вирішено. Ти займаєшся подарунками. Ти молодша, у тебе енергії більше!
Через кілька днів Марія сиділа на своїй затишній кухні з подругами — Стелою та Уляною. Світло від настільної лампи м’яко падало на чашки з чаєм, а запах лимона трохи заспокоював розхитані нерви.
— Це просто класика жанру, Марі! — Стела обурено стукнула ложечкою по чашці. — Вони тебе просто «експлуатують» під соусом сімейних цінностей. А Андрій твій? Сидить, як партизан на допиті.
— Ну, не кажи так, — Марія намагалася бути дипломатичною. — Він просто не любить конфліктів. Каже, що легше погодитися, ніж сперечатися з мамою.
— О, це найзручніша позиція! — Стела театрально сплеснула руками. — Здати дружину в «новорічне рабство», щоб самому зберегти нерви. А Галина Петрівна потім ще й губи закотить: «Ой, а чого це мило ручної роботи, а не французькі парфуми?»
Марія мимоволі посміхнулася. Стела завжди вміла підмітити суть. У цей момент до кухні залетіла Уляна, на ходу скидаючи яскравий шарф.
— Так, кого тут рятуємо? — вона енергійно вмостилася на стілець. — Марі, я все чула під дверима. Слухай сюди: якщо вони хочуть «символічних» подарунків і «уваги», дай їм саме це. Але з перчинкою.
— Уль, ти про що? — Марія зацікавлено підняла голову.
— Ну дивись. Вікторія наша — майбутня зірка соцмереж? Подаруй їй блокнот для запису «мудрих думок», нехай тренується. Галині Петрівні — щось максимально «домашнє». Але головне — не витрачай на це всі свої заощадження. Ті гроші, що ти відклала, витрать на подарунок своїй мамі, бо вона тебе справді цінує, і на себе.
— Це якось… мстиво? — невпевнено запитала Марія.
— Це не помста, дорогенька, це — педагогіка! — повчально підняла палець Уляна. — Якщо люди не цінують твій ресурс, вони мають відчути його відсутність. Ти ж не дійна корова, щоб усіх ощасливлювати власним коштом.
Напередодні свята Марія таки прислухалася до поради. Вона спокійно пройшлася крамницями, вибираючи речі, які були милими, але зовсім не дорогими. Основний бюджет вона справді витратила на теплу пухову хустку для своєї мами та на похід до косметолога для себе — щоб у новорічну ніч сяяти, незважаючи на втому.
Коли гості зібралися, в повітрі витав аромат куті, мандаринів та запеченої качки. Ялинка миготіла вогниками, а на столі виблискував старий кришталь, який діставали лише у великі свята.
Андрій був у піднесеному настрої. Він відчував, що «небезпека» минула — стіл накритий, дружина посміхається, мама задоволена.
— Ну що, любі мої, — урочисто проголосив Андрій після третього тосту, — час подарунків!
У кімнаті стало тихо. Галина Петрівна випрямила спину, Вікторія приготувала телефон, щоб зняти розпаковку.
Першим отримав подарунок Ігор. Марія простягла йому термокухоль з патріотичним принтом.
— О, дякую, — буркнув він, крутячи річ у руках. — Практично. Буду на риболовлю брати.
Настала черга Вікторії. Вона з надією розгорнула папір і побачила… ароматичну свічку та блокнот.
— Свічка? — її голос трохи здригнувся. — Дуже… атмосферно. Дякую.
Але справжня драма розігралася, коли свій пакунок отримала свекруха. Марія з лагідною посмішкою простягла їй об’ємний пакет. Галина Петрівна повільно розв’язала стрічку, чекаючи на щось грандіозне — принаймні на комплект дорогої постільної білизни або набір срібних ложок.
З пакета випали товсті, вовняні шкарпетки ручної в’язки з кумедними оленями.
— Це що? — очі Галини Петрівни округлилися. Повисла така тиша, що було чути, як цокає годинник на кухні.
— Це шкарпетки, Галино Петрівно, — спокійно пояснила Марія. — Справжня вовна. У вас же взимку ноги часто мерзнуть, ви самі казали. Тепер буде тепло і затишно.
— Шкарпетки… — свекруха подивилася на них так, ніби вони були живими і щойно її вкусили. — Ти знаєш, Марічко, я думала, що ми — близькі люди. Що ти цінуєш мою турботу… А виявилося, що для своєї матері ти знайшла можливість купити дорогу річ, а мені — оце?
— Мамо, — втрутився Андрій, відчуваючи, як пітніють долоні. — Ну шкарпетки — це ж добре. Практично.
— Мовчи, Андрію! — відрізала мати. — Твоя дружина просто вирішила на нас зекономити. Оце і вся «сімейна атмосфера».
Марія повільно поставила келих на стіл. Вона відчула, що зараз — той самий момент. Більше не було страху чи бажання догодити. Був лише спокій.
— Галино Петрівно, — почала вона, і гості миттєво притихли. — Ви самі сказали, що подарунок — це жест уваги. Я згадала ваші скарги на холод у квартирі й обрала те, що принесе вам фізичне тепло. Якщо ж ви оцінюєте мою любов до вас виключно в грошовому еквіваленті, то, можливо, проблема не в шкарпетках?
— Ти як розмовляєш зі старшими? — Галина Петрівна зблідла.
— Я розмовляю як людина, яка сама готувала цей стіл, сама вибирала ці подарунки і сама вирішує, як розпоряджатися своїм часом і заробленими грошима. Андрію, ти згоден, що подарунок — це справа добровільна?
Андрій подивився на дружину. Він вперше побачив у її очах не втому, а таку силу, що йому стало ніяково від власного мовчання.
— Так, — раптом твердо сказав він. — Мамо, Марія права. Ми домовлялися не робити дорогих подарунків. І вона дуже старалася. Давайте просто святкувати, а не рахувати чеки.
Галина Петрівна задихнулася від обурення, але побачивши погляд сина, зрозуміла — сьогодні вона програла. Вікторія швидко сховала свій невдоволений вираз обличчя, а Ігор почав голосно хвалити качку, намагаючись розрядити обстановку.
Вечір продовжувався. Було багато сміху, пісень, але щось незримо змінилося. Марія відчула, як з її плечей спав величезний вантаж.
Коли гості розійшлися, Андрій підійшов до неї на кухні. — Маро… вибач мені. Я справді був занадто пасивним.
Вона посміхнулася і подала йому рушник. — Нічого, Андрію. Головне, що ми тепер знаємо правила гри. Допоможеш помити посуд?
— Звісно, — він закатав рукави. — До речі… а шкарпетки справді класні. Може, і мені такі замовиш?
Марія засміялася. Цей Новий рік став для неї не просто святом, а днем незалежності — тихої, жіночої та дуже переконливої. Вона зрозуміла: щоб тебе цінували, іноді треба просто перестати бути «зручною» і почати бути собою.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
