Ранок у селі починався не з кави, а з важкого зітхання старих хвірток і мукання корови Лиски. Ліда прокинулася о четвертій ранку, як і останні двадцять років. Сонце ще тільки збиралося визирнути з-за обрію, а вона вже затягувала хустку на потилиці.
— Ну що, Лиско, почекай ще трішки, зараз виведу, — шепотіла вона, погладжуючи теплий бік корови.
Ліда виховувала Віктора сама. Чоловік, Степан, пішов рано — серце підвело прямо в полі, коли синові було лише сім. Відтоді життя Ліди перетворилося на нескінченний марафон між роботою в сільській раді, власним городом та господаркою.
— Лідо, та відпочинь ти! — гукала сусідка Марія через пліт. — Подивися на свої руки, вони ж чорні від землі. Купи собі хоч плаття нове, он у райцентр автобус їде.
— Ой, Маріє, яке плаття? Віті треба куртку нову, він же росте як на дріжджах. І репетитор з математики грошей просить. Якось воно буде, — відказувала Ліда, витираючи піт з лоба.
Віктор був її гордістю. Тихий, слухняний хлопчик, який вечорами сидів над книжками при світлі настільної лампи, поки мати перебирала квасолю або чистила картоплю на завтра.
— Мамо, я обов’язково стану інженером, — казав він, дивлячись на її втомлені очі. — Я заберу тебе звідси, збудую великий дім, і ти більше ніколи не будеш працювати на городі.
— Ти вчися, синку. Головне — людиною стань. А я вже якось сама, — усміхалася вона, ховаючи порепані долоні під фартух.
Коли Віктор вступив до столичного університету, Ліда плакала. Не від суму, а від полегшення. Вона продала телицю, щоб оплатити йому гуртожиток і купити нормальний одяг, «щоб не гірший за міських був». Кожного місяця вона відправляла йому величезні сумки: домашня ковбаса, закрутки, сир, загорнутий у марлю, і обов’язково — гроші, загорнуті в газету на самому дні сумки.
Роки летіли. Віктор закінчив навчання, знайшов роботу в престижній фірмі в Києві. Приїжджати став рідше. Спочатку раз на місяць, потім — раз на пів року. Телефонні розмови ставали коротшими.
— Мамо, я зайнятий, проект здаю. Гроші перекажу на картку.
— Та не треба мені грошей, синку! Ти хоч на вихідні заскоч, я ж пиріжків напечу, кроля заріжу…
— Побачимо, мамо. Бувай.
Потім у розмовах з’явилося ім’я — Лариса.
— Вона з хорошої сім’ї, мамо. Батько — бізнесмен, мати — викладач в академії. Вона дуже сучасна.
Якось Віктор дав Ларисі слухавку.
— Алло? — почула Ліда тонкий, крижаний голос.
— Добрий день, Ларисочко! Рада знайомству, доню. Як ви там? Чи не голодує Вітя?
— Добрий день, — сухо відповіла дівчина. — Ні, ми харчуємося в ресторанах або замовляємо доставку. Не хвилюйтеся. Рада знайомству. До побачення.
Ліда ще довго тримала слухавку біля вуха, слухаючи короткі гудки. Щось у цьому «до побачення» прозвучало як «не дзвоніть сюди більше».
А за місяць Віктор приголомшив новиною:
— Мамо, ми з Ларисою вирішили розписатися. Але весілля не буде. Ти ж знаєш, зараз час такий… Криза, війна, не до гулянь. Ми просто підемо в РАЦС у джинсах і все.
— Як же так, синку? А як же благословення? А родина? — у Ліди перехопило подих.
— Мамо, не починай. І ще… не треба приїжджати. У нас квартира маленька, заночувати ніде, Лариса готується до іспитів, зайвий шум ні до чого. Ми самі до тебе заїдемо через тиждень-два. Обіцяю.
Ліда ковтнула клубок, що підкотив до горла.
— Добре, синку. Головне, щоб ви щасливі були.
Минуло три місяці. Обіцяні «тиждень-два» розчинилися в осінніх туманах. На телефон прийшло фото: дві руки з обручками на фоні керма дорогої машини. Підпис: «Ми це зробили».
Наближалося 25-річчя Віктора. Ліда не могла всидіти на місці.
— Не витримаю я, Маріє, — казала вона сусідці, пакуючи величезні картаті сумки. — Син же рідний. Може, соромляться вони, може, справді місця мало. Поїду, привітаю, пакунки віддам і назад. Хоч оком гляну, як він там живе.
Вона готувалася три дні. Заколола кабанчика, накрутила свіжої ковбаси, напекла пирогів з маком, вибрала найкращі баночки з грибами та огірками.
Дорога до Києва здалася вічністю. Ноги набрякли, сумки відтягували руки, але думка про зустріч зігрівала.
Адресу вона виписала на клаптику паперу — Віктор колись скидав у месенджер, коли замовляв доставку техніки.
Сучасний житловий комплекс зустрів її скляними дверима та консьєржем.
— Ви до кого, жінко? — підозріло запитав молодик у формі.
— До сина я, до Віктора! Оце іменини в нього сьогодні.
Ліда піднялася на 12-й поверх. Серце калатало так, що здавалося, от-от вистрибне. Вона натиснула на дзвінок.
Двері відчинив Віктор. Він був у шовковому халаті, з чашкою кави в руці. Побачивши матір, він зблід.
— Мамо?.. Ти… як ти тут? Чому не попередила?
— Сюрприз, синку! — Ліда сяяла, намагаючись не помітити розгубленості в його очах. — З днем народження, рідний! Оце привезла тобі всього… домашнього.
Він відступив, впускаючи її в передпокій. Квартира була біла, стерильна, схожа на операційну. На кухні почувся звук кавомашини. Вийшла Лариса в короткому халатику.
— Вікторе, хто там? — вона зупинилася, оглядаючи Ліду та її брудні від вокзальної пилюки сумки. — О… добрий день.
— Добрий день, Ларисочко! — Ліда кинулася до сумки. — Я тут вам і ковбаски, і шкварки, і вареннячко малинове, Вітя в дитинстві так любив…
Вона почала виставляти банки на ідеально чисту мармурову стільницю. Лариса зморщила носа.
— Вікторе, ти ж знаєш, ми не їмо свинину. Це занадто жирно. І цукор у варенні — це ж чиста отрута. Ми купуємо тільки органічні продукти без глютену.
— Ларисо, ну людина ж старалася… — невпевнено пробурмотів Віктор.
— Старалася? — дівчина різко повернулася до плити. — Тепер уся квартира буде пахнути селом і смаженим салом. Я замовила столик у «Панорамному» на вечір, батьки будуть о сьомій. Вікторе, розберися з цим.
Ліда застигла з банкою огірків у руках.
— То я… я заважаю? Я можу на вокзал піти, почекаю там поїзда.
Віктор подивився на дружину, потім на матір. Йому було соромно, але страх перед гнівом Лариси був сильнішим.
— Та ні, мамо… Раз уже приїхала, залишайся. На вечір свати прийдуть, посидиш з нами. Але… — він замислився, — може, ти переодягнешся? У тебе є щось менш… квітчасте?
Вечір став для Ліди справжнім випробуванням. Прийшли свати — вишукані люди в дорогому одязі. Батько Лариси, Ігор Петрович, багато розмовляв про нерухомість, а мати, Олена Миколаївна, розглядала Ліду так, ніби та була експонатом у музеї старожитностей.
Стіл був заставлений дивними стравами: маленькі шматочки сирої риби на рисі, сир з пліснявою, який Ліді пахнув зіпсованим молоком, та мікрозелень.
— Скуштуйте качине пате, Лідіє… е-е… Іванівно? — зверхньо запропонувала Олена Миколаївна.
— Дякую, я краще яблучко, — тихо відповіла Ліда.
Раптом Ігор Петрович підняв келих:
— Ну, за молодих! Хороше ми тоді весілля відгуляли три місяці тому. Камерно, в гольф-клубі, тільки свої. Шкода, Лідіє Іванівно, що ви захворіли тоді так невчасно. Віктор казав, що ви навіть з ліжка встати не могли.
У кімнаті на мить стало дуже тихо. Ліда відчула, як холодна хвиля прокотилася по спині. Вона повільно підняла очі на сина. Віктор дивився в тарілку, інтенсивно розрізаючи шматочок авокадо.
— Захворіла… — луною повторила Ліда. — Так, мабуть, пам’ять уже не та. Тиск… мабуть.
— Ой, так! — підхопила Лариса, фальшиво посміхаючись. — Віктор так переживав, хотів навіть усе скасувати, але ми вирішили не засмучувати вас ще більше.
Ліда нічого не сказала. Вона просто дивилася на свої руки — ті самі руки, які мили підлогу в сільраді, щоб купити Віктору перший костюм. Руки, які не розгиналися від роботи, щоб він міг зараз сидіти тут і соромитися її.
Вечеря тривала, але для неї час зупинився. Кожне слово сватів, кожен сміх сина був як удар батогом.
«Захворіла… Нема де заночувати… Час тяжкий…» — крутилося в голові.
Вночі Ліді постелили на диванчику на кухні. Скляні двері не пропускали звуків, але вона все одно чула приглушений сміх із хазяйської спальні. Вона не плакала. Було відчуття, що всередині все вигоріло до попелу.
О другій годині ночі вона почула кроки. Хтось зайшов на кухню, намагаючись не шуміти. Це був Віктор. Він відкрив холодильник, потім схопив один із пакетів зі сміттям і тихо вийшов у під’їзд.
Ліда підійшла до вікна. Вона побачила, як син вийшов на заднє подвір’я будинку, де стояли великі контейнери для сміття. У світлі ліхтаря було чітко видно, що він несе.
Це були її сумки.
Він не просто викинув сміття. Він виносив її «сільські подарунки».
Коли він повернувся, вона вдала, що спить.
Вдосвіта, коли небо тільки почало сіріти, Ліда піднялася. Вона взула свої старі черевики, накинула куртку. Вона не хотіла нікого бачити. Вона залишила на столі коротку записку: «Поїхала раніше, бо сусідка дзвонила — корова захворіла. Будьте щасливі».
Вийшовши на двір, вона мимоволі зупинилася біля смітників. На самому верху одного з баків лежала її банка з малиновим варенням. Кришка була прикрашена мереживною серветкою, яку вона сама вирізала. Поруч валялася домашня ковбаса, загорнута в пергамент, уже розірваний.
Ліда стояла хвилину, дивлячись на це. Потім вона спокійно простягнула руку і забрала банку варення. Потім другу — з грибами. Сумку вона знайшла поруч — Віктор навіть не потрудився сховати її глибше.
— Хай краще Марія з’їсть, — прошепотіла вона. — Або курам виллю. Гріх добру пропадати.
Вона викликала таксі.
— На вокзал, синку. Пошвидше, — сказала вона водієві.
У поїзді Ліда дивилася на пейзажі, що пролітали повз. Поля, ліси, маленькі села з синіми дахами. Вона відчувала дивну легкість. Наче важкий рюкзак, який вона несла все життя, нарешті злетів з її плечей.
Телефон задзвонив об одинадцятій ранку.
— Мамо! Ти де? — голос Віктора був роздратованим і водночас винним. — Прокинулися — тебе нема. Що за дитячі витівки?
— Я ж написала, сину. Лиска занедужала. Треба бути вдома.
— Могла б розбудити! Ми хотіли тобі місто показати… мабуть.
— Не треба, Вітю. Я вже все побачила. Все, що треба було.
— Мамо, ти якась дивна. Образилася на щось?
— Ні, синку. Я просто зрозуміла одну річ.
— Яку ще річ?
— Що Лиска чекає на мене щоранку, бо я їй справді потрібна. А ви — живіть. Дай Бог вам здоров’я.
Вона поклала слухавку і вимкнула телефон.
Коли Ліда зійшла на перон своєї станції, повітря здалося їй солодким, як мед. Вона йшла селом, і люди віталися з нею.
— О, Лідо, вже повернулася? Як там Київ? Як Вітька? — питала Марія.
— Київ великий, Маріє. А Вітя… Вітя дорослий. У нього своє життя, у мене — своє.
Ввечері вона не пішла на город. Вона дістала ту саму банку малинового варення, заварила собі міцного чаю з м’ятою і сіла на веранді.
— Знаєш, Степане, — сказала вона в порожнечу саду, звертаючись до покійного чоловіка. — Я все думала, що без нього я ніхто. Що я — тільки додаток до його успіху. А виявилося, що я — це я. Зі своїми руками в землі, зі своєю гордістю і зі своєю хатою.
Вона відкусила шматочок хліба з варенням. Воно було солодким, з легким присмаком літа.
Ліда вперше за багато років нікуди не поспішала. Вона не відкладатиме більше кожну копійку «для нього». Завтра вона поїде в райцентр і купить собі те синє плаття, яке бачила на вітрині. І нові чоботи. Не гумові, а шкіряні, на невеликих підборах.
Тому що любов матері — це океан. Але навіть океан має береги. І за ці береги більше ніхто не зайде без запрошення.
Ліда подивилася на зорі. Вони світили яскраво і холодно, але їй було тепло. Вона нарешті повернулася додому. До самої себе.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
