У дев’яностих роках, коли усім було жити непросто, ми з сином переїхали жити з села у місто. Я виховувала його сама без чоловіка, так склалося в моєму житті.
Беручи до уваги те, що Миколі моєму бракувало батьківської уваги, я намагалася йому замінити і тата. В усьому його підтримувала, завжди оправдовувала, заступалася за сина перед вчителями, загалом, розуміла, що я – його єдина надія і підтримка, тому завжди старалася для нього зробити все, що могла. Жила та старалася лише для сина, адже розуміла, що лише я його надія на хороше майбутнє.
Хвилювалась часто, щоб у нього була гарна доля і хороша дружина. Наталя була далеко не першою дівчиною з якою мене знайомив Микола, але вона була першою насправді хорошою та приємною людиною. Не подумайте, це свекруха в мені говорить, це не те, що мені просто не подобалися обраниці мого сина, але насправді то були невиховані дівчата, могли деякі навіть і не вітатися. Але Наталя сподобалася мені з першої зустрічі. Вона була проста дівчина із звичайної родини, але дуже уважна, компанійська, весела, я полюбила її як власну дитину. А тому дуже раділа, коли вони з Миколою вирішили одружитися.
Весілля ми організовували разом із батьками Наталі, склалися для цього усі. Саме у період планування весілля ми з ними й здружилися, вони люди хороші. Я раділа, що ми поріднилися із такими добрими людьми. Десь глибоко у серці я сподівалася, що це все добре вплине на мого Миколу і в нього буде хороше сімейне життя. Але сподівалася я таки марно.
Не пройшло і кількох місяців, як мій син награвся у сімейне життя, йому вже набридла сімейна буденність. Почав десь ходити вечорами, гуляти із друзями, казав, що йому потрібен час для себе, адже він теж хоче відпочити.
Я підтримувала Наталочку, в цей час, як могла. Ми з нею разом пекли торти, сиділи вечорами за чаєм, іноді ходили на прогулянки. Я все дивувалася, як так сталося, що невістка мені стає ближчою за рідну дитину, я любила її, як доньку свою. І це я не перебільшую, вона також спілкувалася зі мною не просто із ввічливості, говорила, що їй цікаво і що я даю їй корисні поради.
Згодом у сина з невісткою народився синочок, я була на сьомому небі від щастя, дуже раділа за них, думала, що скоро налагодиться у них все і сімейне життя зміниться на краще. Як же мені подобалося купувати всі ці маленькі костюмчики, як я тішилася, адже у часи коли Микола був дитиною такого розмаїття не було, та й можливості у мене тоді купувати такі речі не було, ледь на продукти елементарні вистачало.
Щиро кажучи, батьківство і справді зробило мого сина іншою людиною. Він влаштувався у велику компанію на роботу, почав все більше часу проводити вдома, разом із дружиною, ходив із нею по фахівцях і дуже цікавився усім, що пов’язано було з малюком. Нарешті я жила собі спокійно і вирішила, що все буде добре і я зможу на старості років няньчити онука та перестати хвилюватися за поведінку свого сина і за свою невісточку.
Та якось увечері я поверталася додому із магазину і помітила машину сина, я зраділа, що він мене підвезе додому і не доведеться самій нести важкі пакети. Але, коли я підійшла ближче до його авто, то побачила, що з Миколою в машині сидить якась дівчина, це була не Наталя. Я вже хотіла підійти та сісти у машину, але не змогла, я зрозуміла в чому справа.
Швидко повернувши за будинок, щоб мене було видно, я стояла і не могла повірити своїм очам, як же так? Що ж він собі думає? Тепер не знаю що й робити, сказати Наталі я не можу, це її засмутить у неї дитятко маленьке, зовсім немовля, їй це не потрібно зараз, але й мовчати про таке недобре. Навіть не знаю що робити, я зараз на такому роздоріжжі, що й передати важко. Зовсім не знаю, що робити мені.
Фото ілюстративне.
