Ранок у Стефанії виявився непростим. Багато снігу і не намело, але порозчищати на дворі треба було, бо ж Різдво на носі. Старенька взяла мітлу і лопату, взула свої старі чоботи, і пішла прочистити хоча б стежку до хати.
– Тітко Стефаніє, ви чого? Давайте, я допоможу, – раптом гукнув сусід, який побачив стареньку у дворі з мітлою.
Михайло перебіг через вулицю і відразу узявся до роботи. За кілька хвилин вже все було готово.
Стефанія навіть не мала йому чим віддячити, тому просто подякувала хлопцю за його добре серце.
В переддень Різдва Стефанія вирішила, що треба піти в магазин і купити чогось смачненького. Стала одягатися, витягла з шафи своє зимове пальто, яке купувала, як син був маленьким. Сина вже кілька років як нема на цьому світі, а пальто є. Незносиме. Щоправда, в деяких місцях є невеликі дірочки від молі, але вона їх хусткою парчевою прикриє.
В магазині була черга, люди купували хто ковбасу, хто рибу, хліб і до хліба. Усім хотілося добре свята провести. А коли дійшла черга до Стефанії, то вона взяла небагато, хліб, молоко, сметану, і ще пшеницю, а коли стала розраховуватися, то зрозуміла, що навіть на це їй грошей не вистачить.
Люди, що стояли в черзі позаду неї, вже стали обурюватися, що вона чергу затримує, мовляв, чого йти в магазин, якщо немає грошей.
Старенька тихенько відклала сметану і пшеницю, взяла лише хліб і молоко, і вирішила, що і так Різдво проведе, адже головне не стіл, і все що на ньому, а головне – молитва.
Почовгала вона додому, а по дорозі зайшла на цвинтар до свого Степана. Важко їй тепер без нього, бо ж коли удвох і на дві пенсії, то ще якось можна протриматися, але вже два роки як його не стало, і літній жінці зовсім сутужно приходиться.
Ввечері Стефанія погасила світло, щоб колядники не прийшли. Не те, що вона не хотіла їх бачити, а просто не мала чим їм за коляду віддячити.
Вже збиралася старенька спати, як почула таки спів під вікном. Глянула у вікно – а це поштарка Галина з двома своїми племінниками прийшла колядувати.
– Дякую, Вам, діти, за коляду, але я не маю чим вам віддячити. Хіба помолюся за вас, – щиро зізналася старенька.
– Так нам подяки і не треба, ми прийшли, щоб повечеряти з вами, я все принесла, ви не хвилюйтесь, – стала щебетати Галина, і не чекаючи запрошення, зайшла до хати.
Два племінники Галини, молоді хлопці старшого шкільного віку, швидко допомогли тітці розкласти стіл, а Галина з сумки стала витягувати кутю, вареники, рибку смажену, пампухи – усього по трошки, так і стіл накрила.
– Я сьогодні вранці теж в магазині була, в черзі позаду вас стояла, і бачила, що ви навіть пшеницю не взяли, а як у Святвечір без куті? – пояснила Галина. – От ми з хлопцями до вас і прийшли, щоб трошки вас розвеселити.
Старенька спробувала ложечку куті і повеселішала, приємно було усвідомлювати, що є ще хоч хтось в цьому світі, кому вона не байдужа.
Раптом під вікном знову залунала коляда. На цей раз це був вже чоловічий голос. Стефанія відразу впізнала свого сусіда Михайла. Після гарного віншування вона вона запросила хлопця до хати.
Михайло дещо зашарівся, побачивши за столом Галину, але усі присутні не звернули на це увагу, подумали, що від морозу.
Стефанія була щасливою як ніколи, адже в такий важливий день вона не залишилася сама, знайшлися добрі люди, які вирішили підтримати її. Це ж так чудово усвідомлювати, що цій землі ще не перевелися добро, любов і милосердя.
А двох людей, які в клопотах цього світу таки змогли побачити нужду старенької, Бог теж щедро винагородив, бо в той вечір сподобалися вони одне одному, зародилося між ними кохання, а невдовзі вони побралися.
Отак, одна зроблена маленька добра справа, принесла щастя стільком людям.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.