Повертаючись з магазину додому, Павло Діброва йшов і думав про життя, про те, як все складно. Руки ще прагнуть щось зробити, а літа вже такі, що ледве ноги пересуваєш. По дорозі почув, як з Сидоренчишиного двору лунали сердиті жіночі голоси.
Не зважаючи на холодний вітер, чоловік призупинився і з цікавістю прислухався — будуть для дружини Одарки новини… Щось цікаве та й принесе додому. За матеріалами.
— Скільки разів я тобі говорила, щоб і до двору не пускала, а ти таки своєї! Знов його принаджуєш! Він уже зовсім відбився від дому, — захлинаючись, строчила Сидоренчиха.
Її молода сусідка марно намагалася дочекатися паузи, щоб сказати бодай кілька слів на своє виправдання. Тому, побачивши Павла, голосно мовила вже для нього:
— Та чи ж я винна, що він за мною слідком бігає! Нагодуй його, то й не тікатиме з двору.
Повернулась і пішла в хату, грюкнувши дверима.
Старий засміявся сам до себе: таке можуть вигадати лише жінки! Не мають ніякого клопоту, то за кота лаються, ніби за приймака. Ну хай Сидоренчиха стара та одинока, а навіщо Наталці той кіт? Певно, через те, що чоловік десь утік від неї, бо дітей у них не було, вона й чужому котові рада. Годує його, пестить. Мала б дітей, то не були б зобиджені, як ото у сусіда Віктора. Якби ж то їм така мати…
Старий раптом швидше застукотів палицею по дорозі, заспішив.
«А чом би й ні? — підганяла його несподівана радісна думка. — Сам візьмуся за це діло!».
Ввечері Павло Діброва постукав до свого сусіда. Молодий господар відчинив йому двері, тримаючи на руках дворічного малюка. Худенький замурзаний хлопчик, по-своєму белькочучи, вказував ручкою на каструлю, в якій щось варилося. З його жесту і блиску чорних оченят було видно: малий хоче їсти.
Чотирнадцятирічний Сашко сидів навпочіпки біля плити, підкладав сухі дрова, теж щомиті кидаючи погляд на паруючу каструлю. «І цей голодний», — зітхнув чоловік.
Господар запросив його сісти, а сам, передавши малого Сашкові, почав мити посуд. Довелося Павлові сидіти й чекати, поки господар із дітьми повечеряє. І лише тоді, коли Сашко ввімкнув телевізор, гість наважився:
— Вікторе, давай вийдемо, поговоримо…
Той покірно пішов за гостем. Помовчали. Врешті Павло озвався:
— Шкода мені тебе, Вікторе, — по-людському і по-сусідському. Я ж із тобою щодня стрічаюся і весь час болить у мене душа за тебе та твоїх діток. Тож послухайся, сину, моєї поради, я її в своєму серці зважив і оце приніс на твій суд. Одружися з Наталкою Зубенчихою. Матимеш собі гарну дружину, а дітям — матір. Я людей відчуваю, поганого не пораджу.
— Та хіба піде вона за мене? — мовив безнадійно Віктор.
Павло підбадьорливо поклав руку на Вікторове плече:
— Вище голову, синку! Ходімо до Наталки…
Навіть у сутінках старий помітив, як радісно сяйнули очі в сусіда. Потупцяв слідом за ним до хвіртки.
…І знову — пізня осінь. Б’ються у вікно сніжинки впереміж із великими краплями дощу і стікають по шибці, залишаючи по собі довгу прозору доріжку. Сумно в хаті самотній бабусі Одарці, сльози самі на очі навертаються, коли здумає, що вже третю осінь зустрічає без свого вірного друга. Не стало її Павла, і їй зовсім кепсько було б, якби не Наталка, дружина сусіда Віктора. Прибіжить, допоможе, що потрібно, повну хату нащебече та й додому. Ніколи їй засиджуватися. Має велике господарство, і чоловіка та діток треба доглянути, щоправда, старшого нещодавно в армію випровадили.
Рипнули двері, і в хату влетіла молодиця, аж хустка зачепилася за двері і впала з плечей. Біляве коротко підстрижене волосся розсипалося і впало на очі. Жінка тріпнула головою, відкидаючи пасмо назад, і засміялася, тримаючи праву руку за спиною. А тоді не видержала й підняла над головою білий конверт. Бабуся швиденько змела зі столу сухі крихти і постелила чистого рушника.
— Сідай, дитино, читай, а я послухаю.
Наталка розгорнула аркуш.
— Люба моя… матусю, — прочитала, і її голос затремтів.
— Це ж перший раз він так до мене звертається. Ви тільки послухайте, що далі пише: «Пробач мені, дорога моя, що раніше так тебе не називав. Хочу, щоб ти зрозуміла причину цього: дуже багато недоброго заподіяла мені жінка, яка народила мене на світ. Жодного доброго спогаду про неї в моїй пам’яті не залишилося. Тому й до тебе ставився з прохолодою. Я тільки тут, в армії, остаточно зрозумів, ким ти стала для нас. Гадаю, мамо, колись я сповна віддячу тобі за турботу і доброту».
Одарка дивилася на щасливу сусідку, яка так щиро тішилася нерідними дітьми, що мимоволі згадала свого Павла. Як, все-таки, добре, що він провернув цю справу. Тепер у Наталки є діти, рідні діти, а у дітей є мама, справжня мама…
Світлана ТИМКО.
Фото ілюстративне – pixabay.
