fbpx
Життєві історії
Ввечері Надія поверталася з роботи. Раптом хтось покликав її по імені і по батькові. Їй стало дивно, адже не пам’ятає, щоб до неї хтось так звертався. Надія повернулася і побачила молоду жінку з маленьким хлопчиком, якого вона тримала за руку. Тоді говорила лише та жінка, Надія покірно її слухала і не могла повірити їй. Відтоді вона не бачить доброго сну, адже розуміє, що ця жінка може змінити її життя раз і назавжди

– На днях я якраз йшла з роботи, ні з ким не розмовляла, – розповідає 57-річна Надія. – Раптом хтось кличе мене по імені і по батькові, так дивно мені стало, адже мене наче ніхто так не називав. Обертаюся я – дівчина з дитиною стоїть років п’яти, я їх вперше бачу. І каже мені ось так відразу, мовляв, здрастуйте, мене звуть Олена, а ось це – Дмитрик, ваш рідний онук. Я трохи не сіла прямо там же, де стояла, ніколи не очікувала, що можу тке почути. Для мене це був наче якийсь фільм, наче це не зі мною відбувається.

Так, у Надії є єдиний син, Мирослав, дуже хороший молодий чоловік. Мирослав закінчив інститут з червоним дипломом, робить гарну перспективну кар’єру зараз, збирається на стажування в Європу. Катерина ростила сина сама без чоловіка, одна, і тепер по праву пишається своїми результатами, хоча навіть згадувати їй недобре, як все те їй важко давалося.

Не подобається жінці лише те, що у сина досі сім’ї немає, адже роки плинуть дуже швидко. Та й онуків дуже хотілося б побачити не в глибокій старості, а ще в більш менш молодому віці, щоб можна було з ними погратися ще, поспілкуватися, бачити, як вони ростуть та дорослішають.

Але Мирослав лише по-доброму сміється з матері – мовляв, що-що, а одружитися він завжди встигне, щоб там хто не говорив. Дівчата поруч з ним змінюються дуже швидко, як на диво – то Людмила, то Іванка, то Злата. Втім, зараз, здається, молоді все так живуть, до сім’ї і дітей не прагнуть.

Зрештою, міркує сама Надія, може, так і правильно.

Сама вона народила свого сина в дев’ятнадцять років, зовсім ще молодою була, сім’ї так і не створила своєї власної, і всю юність тільки те й робила, що вирішувала проблеми і долала труднощі, як справжня вже доросла людина.

Ні, Надія, звичайно, ні про що не шкодує зараз, що у неї чудовий син, навіть навпаки, якби вона не стала мамою тоді, то зараз би точно не мала такого сина, найріднішу людину в світі. Адже за всі ці роки багато в чому просто розчарувалася.

Проте вона часто думає про те, що життя пролетіло якось неправильно, вона нічого в цьому житті не побачила, ніде не була.

У свої роки Надія ні разу не була ні на морі, ні в ресторані, соромно сказати про це людям, вона старається оминати такі теми. Все життя економила, ходила в колготках в дірках, молодості у неї, як не було зовсім. Нинішня молодь помилок батьків не повторює – спочатку життям своїм насолоджується, об’їздять багато країн, побачать добре світ, а вже там починають замислюватися про дітей та власну сім’ю.

Але тепер картина світу Надії звалилася в один момент.

– Я подумала, що ви маєте право знати, адже він вам рідна людина, а ви йому, – сказала Надії та незнайомка на вулиці. – Все-таки онук ваш рідний, наскільки я знаю – єдиний. Ні на що не претендую я, звичайно, повірте мені, народила дитину для себе, сама виховую, ні в кого нічого не прошу. Розумію, що інформацію вам потрібно обдумати, вірю, що ви дуже здивовані. Ось мій телефон, дзвоніть, якщо вважатимете за потрібне, буду дуже рада з вами спілкуватися.

Звичайно, Надія, як тільки прийшла додому, то відразу побігла до свого сина, вона не могла мовчати про це, хотіла дізнатися всю правду відразу.

Мирослав потер лоб і згадав – так, здається, була така дівчина. Історія банальна вийшла зовсім тоді: зустрічалися трохи, а потім розійшлися, бо вона хотіла створити сім’ю. Він знав, що вона чекає дитину. Та син сім’ї не хотів, сказав, що не знає, що то за дитина. Більше та дівчина в його житті не з’являлася жодного разу.

Коли вся ця історія трапилася? Син не пам’ятає, стільки років пройшло. Здається, літо було. А може, вересень вже.

У будь-якому випадку, ця дівчина йому не треба, про дитину він не знав і взагалі не впевнений, чи це його син. Чого це вона стільки років мовчала? Та ну, не може бути. Можливо важко живеться їй і вона тепер хоче просити якоїсь допомоги чи підтримки, але ж це був її вибір.

Надія все ж добре подумала і таки подзвонила тій дівчині.

Дитина народжена в кінці квітня. Зараз хлопчик давно ходить в садок, вона працює, у них все є, допомагають її батьки в усьому, вона нічого не попросила у жінки. Ніякого тестування вона робити не буде – вона знає хто батько і все, ні на секунду не сумнівається в цьому, ні їй, ні дитині це не потрібно. А далі, мовляв, справа Надії – хоче вона спілкуватися з онуком і брати участь у вихованні – нехай підключається. Ні – вона не образиться. Вона і зізналася якось стільки років потому тому, що “пошкодувала” Надію – ну як це жити і не знати, що у тебе росте онук, тим паче він єдиний, бо більше у її сина дітей немає.

Після того Надія відчуває себе якось дивно, бачить якусь невідому раніше безвихідь.

Жити тепер так, як ніби нічого не сталося, вона не може.

Трохи розчарована в синові, але вірити чужій людині теж просто так не може. Вона добре знає, як жінці важко самій виховувати малу дитину, бо пройшла через це сама, але як знати, що це саме її рідний онук, жінка не знає. Що робити, як далі діяти і чи спілкуватися з цим маленьким хлопчиком?

Але спати спокійно відтоді Надія вже не може. Щось таки тягне її до тієї жіночки і її маленького синочка. Чи рідний він їй? Чи полюблять вони її?

Передрук без гіперпосилання на Ukrainians.Today суворо заборонений!

Фото ілюстративне – pexels.

You cannot copy content of this page