Катерина з Русланом жили вже майже вісім років. Не сказати, що погано — без сварок, без великої біди, без скандалів, але… у постійному режимі «економії». Так, ніби їхня сім’я — це велика скарбничка, що стояла на холодильнику, а життя — це одвічне відкладання монет.
Спочатку — на перший внесок за квартиру. Потім — на ремонт. Потім — на меблі. А коли нарешті з’явився маленький Максимко, гроші стали відкладатися на памперси, ліки, садочок, і якісь «пізніше здійснимо мрію».
Катерина часто казала чоловікові:
— Руслане, я мрію хоч раз у житті побачити море… І сина показати. Йому повітря морське треба.
А він відповідав стандартно, як завчений вірш:
— Потерпи, Кать. Потерпи трохи. Ось ще трішки підзароблю, стабілізуємось — і полетимо.
Це «потерпи» тягнулося вже роками.
Одного ранку, коли Катерина саме поверталася з поліклініки з Максимком, у неї задзвонив телефон. Мама. Голос був теплим, таємничим.
— Катрусю, донечко, зайди в застосунок банку. Ми з татом вирішили… ну… зробити добру справу. Подивись.
Катерина, тримаючи дитину на руках, відкрила застосунок — і завмерла:
+50 000 грн.
— Мам… мам, ви що?! — в очах блиснула вода. — Та ні… та не можна… це ж величезні гроші…
— Можна. І треба, — спокійно сказала мама. — Ти мрієш про море вже… скільки років? І Максимкові це корисно. Ти думаєш, ми не бачимо, як ти себе жалієш у всьому? Як ти постійно економиш? Це ж не життя, доню. Поїдеш у Єгипет. Візьмеш путівку. Відпочинеш.
— А Руслан? — несміливо запитала вона.
— Із Русланом поговориш. Це ж для тебе, для дитини. Ми вам даруємо. Не віддаси назад — ми не візьмемо.
Катерина поклала слухавку й довго стояла під під’їздом, наче боялася увійти. У серці вперше за довгі роки виросло щось тепле, світле — надія. Просто маленька поїздка до моря, але для неї це було щось велике. Символ того, що вона теж може мати щось «для себе».
Ввечері Катерина розповіла Руслану. Він слухав мовчки, дивлячись у телефон, але коли почув про суму, нарешті підняв очі.
— П’ятдесят тисяч? Вау…
— Мамо з татом скинули, щоб я з Максимком на море поїхала, — сказала Катерина тихо, ніби боялася злякати щастя.
— М-м… ну… класно, — буркнув він.
Вона не чекала феєрверків, але сподівалася на щось тепліше. Та все одно раділа. Вони ввечері сиділи, вибирали готелі, читали відгуки. Руслан раптом посміхнувся:
— Ти уявляєш, Кать? Максим буде пищати на піску. І ти засмагнеш.
Катерина сміялася, навіть заварила йому улюблений чай із м’ятою. Вперше за довгий час у їхній квартирі не стояв дух втоми й зневіри — було відчуття, що життя зрушилося з місця.
Вона заснула щаслива.
Наступного вечора Руслан прийшов іншим. Похмурим. Десь загублено-серйозним.
— Кать… нам треба поговорити, — сказав він, не роздягаючись.
— Добре… Щось сталося?
— Мамі моїй сьогодні лікарі сказали, що їй треба їхати на оздоровчий курорт. Срочно. Санаторій.
Катерина насторожилась.
— А… ну… шкода, звісно. Але до чого тут…
— Коротше, ті гроші, що тобі скинули… — він нервово потер обличчя. — Нам треба віддати мамі на лікування.
Вона відчула, як кров відливає від обличчя.
— Тобто… як це «віддати»? Це ж… мої батьки скинули… мені… і дитині…
— Кать, ти не починай. У мами проблеми. А ти почекаєш. Ти ж нікуди не спішиш.
— Руслане… — голос зірвався. — Мамі що, настільки погано?
— Ну… лікарі казали, що добре було би поїхати.
— «Добре було би» — це не «вмирає», — тихо відповіла вона.
— Не перебільшуй. Мамі треба! Ми її оздоровимо, а ти поїдеш пізніше.
— А що я скажу своїм батькам? Вони ж це для мене зробили!
— Та нічого не кажи. Скажи, що відкладаєш поїздку. І все.
Катерина сиділа на кухні, стискаючи кружку з недопитим чаєм. Руслан ходив по кімнаті туди-сюди, наче чекав на її «так».
— Кать, ну що ти? Це ж моя мама!
— А я хто? — тихо сказала вона.
Він завмер.
Це питання зависло між ними, розрізаючи повітря.
— Ти ж знаєш, що я про тебе думаю… — буркнув він.
— Знаю. Бо вісім років я чула тільки: «Потерпи». Ти не помічаєш, що я теж людина, що я теж хочу хоч раз у житті дозволити собі щось, що не «після».
— Ти перебільшуєш, — сказав він роздратовано. — Мамі треба! І це крапка!
Катерина піднялася й пішла до спальні, ледь стримуючи сльози.
Максим спав. Кімната була темною, лише тьмяне світло з нічника падало на стіну. Катерина сиділа на краю ліжка й думала.
Вона згадувала…
Як у дев’ятому місяці вагітності стояла у черзі в поліклініці сама, бо Руслану «не дали відгуул».
Як вона відмовляла собі в новій сукні, бо «зараз не час».
Як насилу збирала на подарунок йому на день народження, а собі нічого не купувала.
Як батьки завжди допомагали, а свекруха тільки казала: «Ох і витратна у вас дитина».
І тепер — вона має сказати своїм батькам брехню, щоб Руслан міг віддати їхній подарунок його мамі.
Несправедливо. Боляче. І гірко.
Але всередині щось протестувало. Маленька частинка, яка роками мовчала, раптом сказала:
«Стоп. Це твоє право. Твій шанс. Твоя мрія. Твої батьки дали це ТOБІ».
Вранці Руслан знову почав:
— Ну що? Я подзвоню мамі?
— Ні, — твердо сказала Катерина.
— Як це — ні?
— Руслане, ці гроші дали мої батьки. Мені. І синові. Не тобі. Не твоїй мамі.
— Та що ти таке кажеш? Це ж одна сім’я!
— Сім’я — коли взаємно. А коли тільки від мене вимагають — це не сім’я, це використання.
— Катю, не перегинай!
— Я не віддам ці гроші, — повторила вона тихо, але твердо. — І не буду брехати своїм батькам.
— Тобто ти вибираєш море, а не здоров’я моєї мами?!
— Ні. Я вибираю справедливість. Якщо твоїй мамі потрібні гроші — ти можеш вирішувати це сам. Візьми кредит. Позич у братів. Попроси на роботі завдаток. Але я не віддам свої гроші, подаровані моєю родиною, на твою.
Руслан почервонів.
— Я не думав, що ти така…
— А я не думала, що ти здатен забрати у мене мрію, яку я чекала вісім років.
Руслан мовчав цілий день. І вечір. Навіть Максим помітив:
— Мамо, тато сердитий?
— Тато думає, — сказала Катерина, витираючи сльозу так, щоб син не помітив.
На наступний день Руслан підійшов до неї вже без злості.
— Катю…
— Так?
— Я… поговорив із мамою.
— І що?
— Вона сказала, що не потребує ніякого курорту прямо зараз. Лікар просто рекомендував, але не наполягав. І що вона не хоче брати гроші твоїх батьків.
Катерина дивилася мовчки.
— І ще вона сказала… що я повівся неправильно.
Це було несподівано.
— Я… вибач, — тихо сказав Руслан. — Просто… я звик, що сім’я — це про жертви. І ти завжди… терпіти могла.
— Я більше не можу терпіти, Руслане, — спокійно сказала вона. — Я хочу жити, а не відкладати життя.
Він кивнув.
— Їдь. Правда. Їдь із сином. Мама сказала, що ти це заслужила.
Через тиждень Катерина стояла з маленькою валізою в аеропорту. Максим тримав її за руку, стрибав від excitement:
— Мамо, а море велике-велике?
— Дуже велике, синку, — усміхнулася вона.
Коли літак піднімався в небо, Катерина дивилася в ілюмінатор і думала, як одна ситуація може відкрити очі на роки мовчазної самопожертви.
І як важливо інколи просто сказати:
«Ні. Моє — це моє. І я маю право жити, а не тільки чекати».
Вітер за бортом був сильний, але в серці вперше за довгі роки було тихо й світло.
У кожній родині є моменти, коли треба вибирати: себе чи зручність інших; правду чи мовчання; справедливість чи «так треба».
Катерина вперше обрала себе — і не тому, що не поважала когось, а тому, що поважала себе. Бо мрії, які відкладаються нескінченно, перетворюються на біль.
І ця історія про те, що жінка має право на свій відпочинок, на свою мрію, на свій голос. Навіть коли доводиться сказати «ні» найдорожчим людям.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
