fbpx
Життєві історії
Ввечері чоловік прийшов додому і сказав: «Нам треба поговорити». Я передбачала, що розмова знову піде про народження третьої дитини, про яку мріяв чоловік. «Відпусти мене, Оксано. Я більше не можу тут жити». Він ще щось говорив, та я уже не чула його слів

Того, що сталося в моєму житті, я аж ніяк не сподівалася. Не передати словами, що я відчувала, коли мій коханий Максим зібрав речі і просто поїхав. Без будь-яких пояснень.

Якось ввечері він сказав: «Нам треба поговорити». Я присіла, уважно вдивляючись йому в обличчя, передбачала, що розмова знову піде про народження третьої дитини. Максим останнім часом щось дуже загорівся цією ідеєю. Проте я не готова була до такого кроку. Не те, щоб я не хотіла, ні. Двійко діточок у нас уже було: Артем– 9 рочків та Маринка – 5 рочків. Я в дітях душі не чула.

Та дуже хотіла на роботу, розуміла, що третій декрет знову закриє мене вдома років так на три мінімум, а я ж щойно тільки почала виходити в люди. Але для свого коханого Максима я готова була на все.

Як і він, колись, – для мене зробив неможливе. 10 років назад Максим покинув все: домівку (а він був з абсолютно протилежного нам східного регіону), роботу, друзів і поїхав до мене, тут і залишився.

А до того ми були знайомі всього лиш три дні. Зустрілися на морі, на відпочинку. Я, йдучи повз нього, впала із сходів. А він, не думаючи, кинувся мені на допомогу. Так і закрутилося у нас.

Наступних три дні ми не розлучалися. А через півроку Максим приїхав до Львова і твердо сказав, що «назавжди», бо жити не може без мене.

Сусіди говорили: «Бач, як пощастило дівчині. Такого нареченого собі привезла із моря: і красивого, і розумного, і роботящого!». Та, певно, наврочили…

«Сідай, нам треба поговорити.» – не своїм голосом сказав Максим. Щось дуже моторошне відчула я в цих словах. І погляд, який же він чужий і холодний! Десь глибоко в душі я відчувала, що доброю ця розмова не буде.

«Відпусти мене, Оксано. Мені тут стало нічим дихати. Хочу додому. Справа не в тобі. Я більше тут не можу жити». Він ще щось говорив, та я уже не чула його слів.

«Коли ти їдеш?», – ледь чутним голосом запитала я, бо голос геть пропав. «Завтра. Речі я вже спакував» – відповів Максим.

Я стояла ошелешена і благала Бога про одне, щоб це виявилося просто жартом. Коли до мене дійшло, що чоловік не жартує, я запитала: «Як завтра? Завтра ж Новий рік. А що я дітям скажу – куди подівся тато?».

«Так і скажеш. А коли вони виростуть, вони мене зрозуміють» – холодно, ніби завченими фразами відповів Максим.

І справді, на наступний день він поїхав. Поїхав назавжди. Уже минув і Старий Новий рік, а я все лежала. Не було такої сили, яка могла б підняти мене з ліжка.

А діти все бігали біля мене і все питали: «А може тато ще повернеться? Він же казав, що любить нас. Мамусю, що ми йому такого зробили?».

Максим не повернувся. Моя казка закінчилася на півслові. Я і досі не розумію, чому чоловік так зробив. Але вже нічого не вдієш, мені потрібно вчитися жити без нього і піднімати двох дітей.

Фото ілюстративне, з вільних джерел.

facebook