Минуло кілька років відтоді, як ми з моєю родиною перебралися до цього великого міста.
Це був свідомий крок, спланований з холодним розрахунком.
Ми одразу придбали квартиру у досить пристойному районі, неподалік чудового зеленого парку, і без зволікань влаштували дітей — доньку, Софійку, до школи, а сина, Михайлика, до дитячого садка.
Мій чоловік, Сергій, заздалегідь знайшов собі роботу ще задовго до нашого переїзду, тож його життя було стабільним і зрозумілим.
А я якийсь час перебувала у стані невизначеності, активно шукаючи відповідний фах. Але і ця проблема незабаром вирішилася у найкращий спосіб.
Поки я сиділа вдома, очікуючи початку нової роботи, Сергій мав звичку приїжджати на обід.
Одного разу, в обідній час, ми випадково зіткнулися на сходовій клітці з нашою сусідкою. Враження від неї залишилися найяскравіші та найбільш незабутні.
Її зовнішній вигляд і манера триматися одразу видавали її самотність: жодної сім’ї, жодних дітей.
Вона була вдягнена бездоганно, наче усе щойно з бутика, від неї віяв дорогий, вишуканий парфум, а її зачіска та макіяж були виконані зі справжнім смаком.
Хоча вік у неї був досить солідний, як для жінки, яка не має чоловіка, вона була надзвичайно цікавою та красивою особистістю.
Потім з’ясувалося, що ця жінка живе нашою сусідкою по поверху.
Ось так “пощастило” із сусідами.
Пізніше я багато чула про неї від інших мешканців нашого будинку, але не надавала значення цим дрібним пліткам. Люди ставилися до неї спокійно, навіть байдуже, але з деякою заздрістю.
Протягом усіх років, скільки ми тут жили, після кожної зустрічі з цією сусідкою, Сергій заходив до квартири з морем негативних зауважень, спрямованих лише в її бік.
Він увесь час повторював, що вона йому зовсім не до вподоби.
Кілька разів він навіть розповідав мені, що вона, начебто навмисно, вичікувала, поки він підніматиметься сходами, і виходила на майданчик, щоб почати з ним розмову.
Я ніколи не сприймала цю сусідку як суперницю, навіть на думку не спадало.
Вона постійно замовляла їжу з ресторанів додому, що недвозначно свідчило про те, що вона не надто звикла до кулінарних справ.
Про таких, як вона, зазвичай кажуть:
«На таких не одружуються, бо вони погані господині».
З ними можна “погуляти”, але на цьому все спілкування закінчується, бо вони дбають лише про себе і зовсім не вміють піклуватися про інших.
Вони живуть заради власного задоволення, а сім’я їм не потрібна і не цікава.
Я ніколи не помічала за Сергієм інтересу до таких людей, тому він мене і обрав свого часу.
Ми завжди ставилися одне до одного з глибоким розумінням і великою повагою.
До того ж, наші діти — Софійка та Михайлик — зовсім ще маленькі, і потребують батька.
Сергій з самого дитинства мав сильно розвинене почуття родинності.
Його батько прожив усе життя зі своєю дружиною, жодного разу не дозволивши собі грубого слова в її бік.
Так само було прийнято і у нашій родині вже багато років. Стабільність була нашим непорушним правилом.
Але кілька місяців тому усе різко змінилося.
Сергій почав висловлювати якісь незрозумілі претензії до мене.
Йому перестало подобатися абсолютно все. Якщо раніше він не звертав уваги на якісь дрібні побутові речі, то тепер почав акцентувати на них свою підвищену увагу.
Я ніяк не могла збагнути, в чому ж справжня причина такої радикальної зміни у його поведінці.
Тиждень тому я дуже розчарувалася, бо життя моє змінилося дуже.
Чоловік прийшов додому з роботи і просто заявив, що іде до іншої.
Він твердо сказав, що продовжуватиме допомагати мені забезпечувати дітей, але жити зі мною більше не хоче. Сергій зібрав свої речі і пішов.
Спочатку я взагалі не могла повірити у реальність того, що сталося.
Я думала, що він пішов до якоїсь невідомої мені жінки. Але, як з’ясувалося через пару днів, він переїхав жити у сусідню квартиру.
До тієї самої жінки, якою він постійно був незадоволений і яку так люто критикував!
Вочевидь, вона доклала чимало зусиль, щоб мій чоловік проміняв мене на іншу так легко і швидко.
Я не можу сказати, що мій чоловік винен у всьому. Я мушу визнати свою власну провину.
Адже останнім часом я зовсім перестала стежити за собою. Вдома я місяцями ходила в одному й тому ж старому халаті.
Я зустрічала чоловіка з роботи у такому вигляді: у халаті і навіть не розчесана.
А коли ми виходили кудись у гості, я завжди була в джинсах, незважаючи на привід.
Сьогодні я відкрила свою шафу, і з жахом виявила, що у мене немає жодної сукні! А та красуня завжди була повністю «при параді» завжди.
Мабуть, правду кажуть, що чоловіки люблять очима. Я забула про це правило, потонувши у побуті, материнстві та ілюзії непорушної стабільності.
Я вже перестала ображатися на Сергія. Образа минула, залишивши гірку порожнечу і холодний розрахунок.
Зараз я думаю лише про одне: як повернути чоловіка у нашу сім’ю, до наших дітей?
Моє перше розчарування від усвідомлення, що мій чоловік мешкає за стіною, змінилося розчаруванням і холодним реалізмом.
Я розумію, що повинна діяти швидко і рішуче. Сльози і самобичування не повернуть Сергія. Поверне його нова, покращена версія мене, на мою думку.
Я помилялася, думаючи, що «на таких не одружуються». Сучасний світ переписав правила.
Сім’ї вимагають роботи, зусиль, постійного догляду.
Я переоцінила наше «взаєморозуміння та повагу». Виявилося, що розуміння без догляду за собою і повага без вогнику і роботою над стосунками — порожні слова.
Я помилково вважала, що моя роль дружини закінчується на готуванні борщу і пранні шкарпеток.
Я забула, що я жінка, а не лише домогосподарка. І це була моя найбільша помилка у наших сімейних стосунках.
Але, як ви гадаєте: чи варто повертати чоловіка в сім’ю, який зрадив? Чи буду я ще щасливою з ним?
Чи таки я маю боротися за нашого тата, адже ми з ним досить таки добре жили і він хороша людина, я щиро кохаю його, тому маю пробачити і до останнього боротися за нього, щоб повернути щастя в сім’ю, бо відмовитися і здатися легко, а от зберегти щастя – важкувато?
Що варто робити мені? Підкажіть.
Фото ілюстративне.
