Я виросла в селі. А в селі найважніше є вміти добре жити з сусідами . По великому секрету скажу вам, що то найцінніше, чого навчили мене батьки – будувати стосунок і не гніватися з іншими людьми.
Вуйко Тарас був нашим сусідом і татом двох моїх колежанок. Коли я була малою, то він брав нас на плесо, возив на водоспад в Яремчі і пригощав смачним морозивом в паперовому стаканчику. Морозиво колись було великим дефіцитом. Його рідко привозили і щоб купити то треба було вистояти довгу чергу колейку без гарантії , що морозива вистачить на всіх . Тому назавжди найсмачнішим для мене буде морозиво з дитинства, зараз такого вже не купиш.
Коли я вчилася в коледжі, то зранку любила ходити босоніж по росі і перегукуватися з вуйком Тарасом через паркан :
– Вуйку, салют !!! Ви куди так зарані?
– На дискотеку.
– Де ви так рано дискотеку найдете?
– То для вас дискотека вечірня, а для таких як я хіба лиш ранкові на роботі сі лишєют ….
А ввечері :
– Вуйку, як там дискотека? Є файні хлопці?
– Та я сі за хлопціми не дивив , то вам лиш хлопці в голові …
Жарти були щоразу інакші , залежно від погоди і настрою, але завше теплі і щирі як з добрим-добрим другом ….
Пройшло кілька років і я вже працювала менеджером в супермаркеті , побачила мою колежанку – дочку вуйка Тараса . Розмовляємо і я кажу :
– Я щось давно твого тата не виділа .
– Тато в лікарні …. Йому небагато залишилося місяць-два ….
Для мене це страшна новина. Звичний світ став покритий чорними хмарами …. За кілька днів його мали оперувати, шансів на одужання практично не було ….
Онкологічна лікарня – це місце , де важко бути оптимістом …. Я не є боягузкою, але ніколи не забуду, що добру годину намотувала кола навколо лікарні, поки наважилася зайти в палату де лежав вуйко Тарас . Його не було на місці , помагав майстрам ремонтувати підлогу десь на вищому поверсі… Я чемно чекала , цокочучи зубами від страху, як почати розмову і про що….
Вуйко зайшов як завше усміхнений і привітний :
– Що тобі нема шо робити , тілько до Франківська сі катати ?
– Вуйку, та тут дискотеки файніші.
Отак трохи жартуючи, трохи про погоду, городи , сіно і шо нового в селі ми проговорили зо дві години і мені треба було скоренько йти на останню маршрутку ….
Вуйко пішов мене провести , стояла вечірня прохолода після спекотного літнього дня …. Довівши до виходу вуйко пригорнув мене до себе, поцілував в чоло і зі сльозами на очах промовив:
– Дякую тобі, я ніколи-ніколи не забуду, що ти не бояласі приїхати до мене в це страшне місце . Нехай тебе Бог благословить ….
Цей мужній кремезний чоловік плакав як дитина . А я плакала разом з ним і це був біль і страх розділений на двох нехай на короткий час …
Операція пройшла вдало, вуйко прожив ще рік і весь той рік був пересипаний жартами і цінувалося кожен день , бо розумілося, що завтра його може не стати …
Вічная йому пам”ять !!!
Анничка Федунь
Читайте також: КОХАТИ З НАСОЛОДОЮ: ЦІКАВО І З ГУМОРОМ ПРО ВІДМІННОСТІ ЧОЛОВІКІВ І ЖІНОК (ВІДЕО)
