Я у своїх батьків єдина дитина, але чомусь між нами ніколи не було близьких стосунків, не було взаєморозуміння. Чи то батьки мене не любили, чи то так специфічно висловлювали мені свою любов.
З дитинства мені завжди повторювали, що все в житті треба заслужити, у тому числі і батьківську любов. Будучи дитиною, я не розуміла як це, проте з усіх сил старалася. Проте це не дуже допомагало, прихильності батьків я так і не отримала.
Зараз я живу окремо від батьків, я вийшла заміж, живу окремо, і з батьками зустрічаюся рідко, просто не бачу в цьому потреби. А днями мама мені сама зателефонувала, просила приїхати, каже, що треба щось вирішувати із спадком.
Справа в тому, що у мене була бабуся, яка, на відміну від батьків, любила мене просто так. Всі знали, що свою квартиру бабуся збиралася залишити мені.
Але бабусі раптово не стало, заповіт скласти вона не встигла, відповідно першою спадкоємицею за законом стала мама. І відтоді мама «торгується» зі мною, знову каже мені що, я маю заслужити цю квартиру. Бабусиної волі, про яку мама чудово знала, виявилося не достатньо.
Батькам моїм цієї квартири точно не треба, живуть вони у великому власному будинку, який в свій час збудував батько. Вони далеко не бідні люди.
Про цю квартиру тема не піднімалася кілька років. Коли не стало бабусі, я ще була школяркою, мені тоді квартира була ні до чого. А потім я поступила в університет та поїхала вчитися у сусідню область.
Вдома я намагалася не з’являтися, тому що не хотіла слухати, що я знову щось не заслуговую і роблю не так. Хоча я власними силами поступила в університет, вчилася на державному, але навіть за це я не почула від батьків доброго слова.
Після закінчення університету я вирішила повернутися до рідного міста, планувала нарешті в’їхати до квартири, яку мені залишила бабуся, але виявилося, що не все так просто. Батьки знову почали свою пісеньку. Мама мені заявила, що це її квартира, і я до неї не маю жодного відношення. Цей спадок ще треба заслужити.
Але я вирішила, що не хочу більше нічого заслуговувати. Я влаштувалася на першу кращу роботу, куди взяли, два місяці збирала гроші, а потім зняла квартиру і з’їхала від батьків.
Відтоді минуло 8 років. Я жила і працювала, з батьками я так і не спілкувалася. Бабусину квартиру вони здавали квартирантам і отримували додатковий заробіток.
На своє весілля я б їх не запрошувала, але на цьому дуже наполягала свекруха, і я вирішила її послухати. Батьки прийшли, висловилися у своїй манері, чим здивували до глибини душі маму чоловіка.
Вона потім довго переді мною вибачалася, казала, що вперше в житті бачить таке ставлення батьків до рідної дитини.
Зараз у мене росте дочка, яка не знає, що в неї є ще дідусь з бабусею. Тому що я не хочу, щоб їй вселяли таке ж вічне почуття, що вона повинна щось робити для того, щоб її любили.
А днями мама мені зателефонувала і сказала, що треба щось вирішувати з спадщиною. Та мені так набридло все це, що я вже не вірю, що мама віддасть мені спадщину просто так. Швидше за все, вона щось придумала, або їй потрібна моя допомога.
Не знаю, чи є ще в когось такі батьки, чи це мені одній так пощастило.
Фото ілюстративне.
Спеціально для Українці Сьогодні.
