fbpx
Життєві історії
Всі люди в селі шкодують мою маму, що вона вже на пенсії, а я на неї залишила малого сина і поїхала в місто заробляти гроші. Ще коли синок ходив в садочок, то там вихователькою працювала мамина, подруга, тоді ніхто не пліткував. А коли пішов в школу, то вже й родина відвернулася від мене. Бо я у місті квартиру не орендую, живу з Миколою, але сина все одно в селі залишаю. Але яка їх справа до мене? Так усім нам добре

Я не розумію чому так відбувається – чомусь люди стали засуджувати батьків, які віддають своїх дітей на виховання бабусям та дідусям. У них більше досвіду, та й онуків своїх вони люблять набагато більше ніж своїх дітей. Тим більше, якщо це з взаємної згоди усіх сторін, то чому б і ні?

Але серед моїх знайомих та близьких знаходяться більшість тих людей, хто готовий не розуміти зовсім маму за такі вчинки, жаліти бабусю, навіть якщо вона щаслива поруч зі своїм онуком онуком.

У моєму житті вийшло так: я пішла навчатися в велике місто, виїхавши з селища міського типу, де жила все життя з мамою. Моя ненька хвилювалася, адже залишалася вдома зовсім одна. Після навчання вирішила залишитися в місті, знімала квартиру з подружками. Зустрічалася з одним хлопцем, а потім зрозуміла, що чекаю дитину. Він відразу випарувався, причому так недобре мені від такої поведінки було – сказав, що впевнений, що це не його. На той момент мені вже було 27 років.

Я приїхала до мами. Ну а до кого ж ще – вона найрідніша людина. Вона не дорікала мені – сама колись щось схоже мала: мій тато залишив її, проживши всього рік з нами разом. Правда, вони одружені були, розлучилися, з тих пір ні аліментів від нього не було, і спогад про нього ніякого – тільки на фото.

Ось, мабуть моя доля тому схожа з мамою. У селищі сміялися за кутками – мовляв, ото повернулася до мами з приданим.

Я народила хорошого хлопчика, три роки його виховувала сама, поруч з мамою. А потім мама вийшла на пенсію. В принципі, вона й запропонувала – мовляв, їдь, дочко, в місто, влаштовуй там особисте життя, працюй, а я з онуком впораюся.

Я і поїхала. Влаштувалася на роботу, так само знімала з подругами житло, залишала собі трохи на проживання, а решта мамі відсилала, хоча вона і не просила нічого. Потім познайомилася з хлопцем, і ми стали разом жити, у нього квартира-студія, дуже маленька, але нам якраз.

Щоб забрати сина питання не стояло – онук обожнює бабусю, вона сама бачить сенс життя тільки в ньому. Відривати дитину від звичної йому середовища ми вважаємо нехорошим рішенням, принаймні зараз. Я приїжджаю до них, коли можу: у відпустку або довгі свята. Все ж майже 250 кілометрів не таке вже й маленька відстань. А бачитися можна кожен день і так по смартфону.

Здавалося б – ну кому заважає вся ця ідилія? Ні, людям потрібно про щось говорити. Гаразд ще, коли дитина ходила в садок – там вихователька мамина подруга, якщо хтось і пліткував, то хоча б за спиною. Але гірше стало, коли син в тому році пішов в школу в 1 клас. Вся колегія вчителів, аж до директора здивовані були – як це так: покинула сина на матір-бабусю і забула про нього.

Тепер усі родичі тільки про це й говорять. Що я вже в місті житло не орендую, а дитину все одно не забираю до себе. Але яке ж їм діло, нам так добре усім? Чи потрібно щось міняти?

Передрук без гіперпосилання на Ukrainians.Today суворо заборонений!

Фото ілюстративне, з вільних джерел.

You cannot copy content of this page