fbpx
Життєві історії
Всі 20 років на чужині я мріяла, як повернуся додому і нарешті заживу. Дочка ж за мої гроші впорядкувала і мені нашу сільську хату. Зробила все по найвищому класу. Мені 75, хоч і виглядаю молодша. Ще ніби можу працювати, але розумію, що життя проходить. Дочка навіть чути нічого не хоче про можливість повернутися в Італію, а мені вдома не цікаво

У мене зараз є все, про що я колись могла лише мріяти – гарний, затишний дім і все в ньому. Затишний двір. Що ще треба для щастя?

Адже саме про це я мріяла двадцять років назад, коли від нестерпної бідності, я зібралася духом і поїхала в Італію на заробітки. Чому саме в Італію? Тому що туди їхали всі жінки з нашого села, хто наважувався спробувати змінити щось в рутинному сільському житті.

Двоє дітей, працювала я прибиральницею, в місцевій школі з мінімальною зарплатою; ще дідова хата, яка потребувала капітального ремонту і в додачу – чоловік, для якого оковита – найкращий друг.

Думати довго не стала. Поїхала. Перші сім років додому не приїжджала, бо не мала документів. Роботи були всякі. Був і голод, і холод, спала на вокзалі, ходила на Kарітас.

Та останні 10 років в Італії пройшли для мене дуже добре. Реджіна, – так звали мою хазяйку, була літньою жінкою, але надзвичайно енергійною і доброю до мене. Я працювала у неї сиділкою (баданте), але відносилась вона до мене як до компаньйонки.

Ми жили в Римі, на вихідні Реджіна завжди намагалась кудись поїхати, і мене брала з собою. То ж я, дякуючи їй, об’їздила всю Італію.

Незважаючи на свої майже 90, Реджіна сама собі давала раду в усьому. Я прибирала, готувала їсти і багато спілкувалася з цією дивовижною жінкою.

А ще вона багато молилася (і мене навчила), їздила часто у Ватикан до Папи на месу. Любила гарно одягатися і смачно, але корисно, поїсти.

Я багато чого навчилася від цієї жінки. Та в 95 її не стало. 10 років я жила з нею, тому дуже гостро відчувала втрату. А ще, я розуміла, що такої «доброї» роботи я уже не знайду.

Жінки, з якими ми спілкувалися на вихідних в парку, розказували всяке про свої роботи. І інколи, аж страшно було, що доводилося переживати їм, щоб заробити те «італійське євро».

То ж я вирішила повернутися додому, в Україну, в своє рідне село. Я всі двадцять років мріяла про своє «нове життя» на батьківщині. Усі зароблені гроші я справно присилала дітям додому. За цей час син виграв Грін-Кард і виїхав з сім’єю в Америку. Дочка вийшла заміж і має вже двох своїх, майже дорослих доньок. Я допомогла їм купити будинок в райцентрі.

Дочка ж за мої гроші впорядкувала і мені нашу сільську хату. Зробила все по найвищому класу, казала, щоб мама мала куди вернутися і хоч на старість пожила трохи як «біла людина».

Мені 75, хоч і виглядаю молодша. Ще ніби можу працювати, але розумію, що життя проходить. Дочка навіть чути нічого не хоче про можливість повернутися в Італію.

Коли приїхала в Україну. Виникла проблема, про яку я навіть і не здогадалася б. Мені стало не цікаво жити.

Мінімальна пенсія, мене швидше смішить, ніж тішить. Що можна купити на неї українському пенсіонеру, при таких цінах на все. Прикро за наших жінок. Все життя в селі треба тяжко працювати, щоб потім на старість мати таку високу «державну винагороду».

Я не можу звикнути до того, що подорожувати (наприклад щовихідних) для жінок мого віку в селі просто неприпустимо.

А інтернет. В Італії я звикла бути завжди на зв’язку, активна в соцмережах. А в нашому гірському селі інтернет ловить тільки в кількох місцях. Та й, треба сказати, що наших жінок це не хвилює, бо вони просто не мають на це часу.

Жінки, з якими я спілкувалася до від’їзду, теж стали для мене не цікавими. Не подумайте, що я зазналася. Причина не в цьому. Я відучилася пліткувати. А в селі цього тільки і хочуть – світських хронік. Дочка і онуки з райцентру приїжджають рідко, бо робота, навчання.

Сиджу я в своїй красивій фортеці, але омріяного щастя, яке б мало мене чекати на батьківщині, я поки що не знайшла. Життя в Італії підняло мене на щабель вище. Повернулася. Треба думати, що робити далі. В Iталії я стала іншою. Тому повернення додому не принесло мені омріяної радості, хоча мені лише 75.

Фото ілюстративне – led-style.

facebook