Я народилася і виросла в Україні. Але мій дідусь по маминій лінії – німець, тому в Німеччині у нас є багато близьких родичів.
Скільки ми з мамою не старалися, але нам чомусь не вдавалося переїхати на постійне місце проживання в Німеччину. Я вийшла заміж, народила двоє дітей, а моя мама уже вийшла на пенсію.
Але коли почалася війна, ми одними з перших переїхали за кордон, нам нарешті вдалося перебратися ближче до наших родичів. Я забрала дітей, у мене дві школярки, віком 9 і 14 років. А чоловік залишився в Україні. З нами також поїхала і моя рідна сестра з своїм 12-річним сином.
Скажу відверто, я була майже на 100% впевнена, що це шанс залишитися за кордоном, і я ним обов’язково скористаюся. Але зараз, поживши тут пів року, я хочу єдиного – повернутися додому.
Перший сюрприз нас чекав відразу по приїзді. Наші родичі (дві тітки і два маминих брати) відразу нас попередили, що у них невеликі квартири, тому прийняти у нас у себе не можуть навіть на кілька днів. Але гостинно запрошували нас до себе в гості на вихідних.
Ми, як і решту українців, через соціальну програму отримали соціальне житло. Нас поселили в невеликому будинку-гуртожитку, в якому одна кухня і один санвузол на весь поверх.
Також ми отримували грошову допомогу (приблизно 440 євро на одну людину на місяць). Перший час ми і жили на ці гроші, в принципі, нам вистачало, бо за житло ми не платили, а раз в тиждень ми ще й отримували пакет з продуктами.
Минає шість місяців нашого перебування в Німеччині, і нам пропонують знайти собі житло, мовляв, свої пів року допомоги ми вже використали, потрібно шукати інше житло, за яке доведеться платити. Отже, нам потрібно шукати роботу.
З пошуком квартири нам допомогли родичі. Заледве ми знайшли двокімнатну квартиру, не скажу, що з дуже хорошими умовами, але жити можна. Сестра якраз влаштувалася на роботу, їй пообіцяли зарплату 1500 євро. А за оренду квартири нам сказали 800 євро.
І тут нас чекав ще один сюрприз. Орендодавці нам сказали, що всіх нас вони в цю квартиру не можуть поселити, мовляв, місця мало (квартира, до речі, площею 68 квадратів). Тому там може жити лише моя сестра з сином. Ми ледве їх впросили, щоб вони дозволили поселити туди і маму.
Про мене з доньками і мови не могло бути. Я повинна собі шукати інше житло. Роботу я поки теж не знайшла. Чоловік каже, щоб я поверталася додому.
А я на роздоріжжі: я ж завжди мріяла жити в Німеччині. І тепер, коли мені випала така нагода, бажання чомусь пропало. У мене питання – то всім, хто виїхав, так важко на початку, чи то просто у мене нічого не складається. Варто чи не варто продовжувати. А може і справді послухати чоловіка і їхати додому?
Я розгублена, не знаю що мені робити.
Фото ілюстративне.