Заміж я вийшла рано, ще в 18 років. Чоловіком моїм став мій однокласник. З Михайлом ми дружили з дитинства. Через рік я дізналася, що чекаю дитину. У нас були важкі часи, потрібно було ставати на ноги і дітей ми зовсім не планували. Але попри все на світ з’явилася дівчинка, яку ми назвали Іринкою. Чоловікові довелося кинути навчання і влаштуватися на роботу. Я взяла академічну відпустку і сиділа з донькою. Потім перевелась на заочну форму навчання.
З часом все стало налагоджуватися, але тут ми дізналися, що чекаємо на другу дитину. Довелося старатися ще сильніше. Чоловік цілодобово пропадав на двох роботах, вдома я його майже не бачила, а по вихідних брав підробіток. Жили ми тоді в квартирі, яку йому виділили від заводу. Але грошей все також не вистачало, адже незабаром на світ з’явилася друга дитина. Це був хлопчик, якого ми назвали Олегом.
Важко було одночасно няньчиться з двома дітьми, вести домашні справи і гризти граніт науки. Але навіть незважаючи на це, ми впоралися. Коли дочка пішла в школу, а син ходив вже в садок, я нарешті змогла влаштуватися на роботу за фахом і допомагати чоловікові. Наше матеріальне становище стабілізувалося, тим більше ми вже були законними власниками квартири. Справи пішли вгору і ми щоліта могли собі дозволити путівку на море. Коли мені виповнився 31 рік, доля нам піднесла ще один подарунок – третю дитину.
На світ з’явилася донечка Наталя. Як ми з усім цим впоралися тоді, до цих пір не розумію. Я знову засіла вдома. Чоловік щосили намагався забезпечити нас, тому працював вдень і вночі. Діти потроху почали дорослішати. Грошей не вистачало нам дуже, але ми з чоловіком якось викручувалися. Позичали гроші у знайомих, то брали кредит, то знаходили підробітки. Ми кожну хвилину думали про дітей і про їхнє майбутнє, хотіли, щоб у них була хороша освіта і робота.
Вже на третьому курсі інституту старша дочка заявила, що виходить заміж. Її обранцем виявився непоганий хлопець з пристойної сім’ї, тому ми благословили їх на шлюб. Звичайно ж, довелося серйозно витратитися на весілля і все інше. Надалі допомогли їм з покупкою квартири. Адже ми як ніхто інші розуміли, що без особистого житла, нормального сімейного життя у дітей не вийде.
Тим часом підріс і Олег. Він прекрасно бачив, як я і тато допомагаємо сестрі. Тому після закінчення школи попросив, щоб йому теж купили свою квартиру, та ще й машину. Діватися було нікуди, адже в нашій родині у всіх дітей рівні права. І якщо комусь щось купується, значить те ж саме треба подарувати і іншій дитині. Чоловік оформив на себе черговий кредит на квартиру, а я на себе на машину.
Молодша дочка не стала просити у нас квартиру. Але коли вона вступила до інституту, ми самі вирішили їй придбати житло. Тому знову влізли в борги.
Час молодості пролетів швидко. Про те, що я і чоловік стоїмо на порозі старості, ми зрозуміли тільки тоді, коли Михайло занедужав. Мені довелося піти з роботи за пів року до виходу на пенсію. Перший час взагалі не відходила від коханого. Через місяць йому стало краще і я трохи зітхнула. Найприкріше те, що за весь час недуги батька, ніхто з дітей не приїхав його провідати. Ірина лише пару раз зателефонувала і поскаржилася, що нічого не встигає, їй дуже важко. Скільки б я не дзвонила синові, він взагалі не брав слухавку. А молодша донька, після навчання поїхала закордон. Ось так на старості вийшло, що маючи трьох дітей ми залишилися самотніми і нікому з них не потрібними. Як працювали і допомагали їм, так вони з нами і спілкувалися. А тепер, коли нам потрібна хоч якась підтримка – їх нема. Живемо і сподіваємося тільки один на одного, більше у нас нікого немає.
Передрук без гіперпосилання на Ukrainians.Today суворо заборонений!
Фото ілюстративне – pixabay.
