Олександр – мій молодший брат, з яким у нас різниця майже десять років. Звичайно, як молодшому, вся увага і любов батьків діставалася йому. Коли він закінчив школу, прийшов час поступати в університет, брат вирішив поїхати в столицю. І хоч варіантів в нашому місті теж було багато, але брат настояв на навчанні в столиці.
На той час я уже вийшла заміж, моя сім’я (я, чоловік і дитина) тоді жила в бабусиній трикімнатній квартирі, яка була записана на маму. І саме цю квартиру було вирішено продати, щоб купити вісімнадцятирічному Саші житло в столиці.
Бабуся хотіла заповідати свою нерухомість мені і брату, але не встигла. Мама була в курсі, і пообіцяла, що як тільки Саша виросте, вона чесно поділить все між нами. Саша виріс, мама взялася за «чесний» поділ.
Молодший син виявився для мами дорожчим, ніж дочка і внучка. Нас попросили вирішувати свої проблеми з житлом самостійно. Мама продала трикімнатну квартиру, розраховуючи купити однокімнатну в столиці.
Я не стала будувати підступи і робити зло, тихо-мирно виписалася разом з донькою перед продажем, і прописалася до родичів чоловіка, які прийшли до нас на допомогу в цьому питанні.
Просто виставити нас на вулицю, мамі здалося мало. Вона ще й розмову завела про те, що Саші треба допомагати грошима. Це прохання було супроводжене обіцянками: зате коли він отримає диплом, повернеться додому, буде отримувати хорошу зарплату, то все мені повернеться сторицею.
Годувати й утримувати брата, який став власником нехай і невеликої, але нерухомості в столиці, я не стала. Ми з матір’ю практично перестали спілкуватися. Я взагалі після цього випадку припинила спілкування з більшістю родичів, адже мама влаштувалася на другу роботу, щоб відсилати гроші Олександру, а мене всі дружно взялися соромити за це. А мені соромно не було, ось і найшла коса на камінь.
Далі ми жили своїм життям. Через рік після виселення, неабияк помотавшись по знімним квартирам, ми наважилися взяти квартиру в кредит. Про свою сім’ю я і чути нічого не хотіла.
Так, долітали якісь плітки про брата і маму: Саша одружився на п’ятому курсі, мама їздила до нього на весілля, він влаштувався на роботу, переїхав жити до дружини, яка виявилася донькою заможних батьків, почав висилати мамі гроші, у нього народилася дитина. Мама відразу, як брат почав їй допомагати, залишила другу роботу.
Але мені до цього всього було байдуже. Хоча було трохи прикро: мені, коли я вчилася, ніхто не допомагав. Я вибрала університет у нас в місті, працювала, ще дивилася за братом. Ніхто не купив мені квартиру, не утримував на перших порах.
Не те що б ми з мамою взагалі не спілкувалися. Зустрічалися, найчастіше випадково, я до неї в лікарню ходила, коли вона захворіла. Мама внучку бачила разів може п’ятнадцять за весь час після продажу квартири і від’їзду.
Після продажу бабусиної квартири пройшло тринадцять років. Брат більш-менш стоїть на ногах, у нього двоє дітей, квартира в столиці.
І ось уже два роки, як допомагати мамі він не може, у нього почалися якісь фінансові труднощі. А вона недавно вийшла на пенсію. Зате у нас з чоловіком все добре: кредит за квартиру ми давно виплатили, доньці шістнадцять років, у обох стабільна робота, у чоловіка ще й непогана по провінційним мірками кар’єра. Жили б і раділи, якби не мама.
Вже не знаю, яких байок їй нарозповідав Саша, але мама свято вірила, що варто їй вийти на пенсію, як син забере її до себе в столицю. А там онуки поруч, повний пансіон в квартирі сина, з особистих коштів – пенсія і гроші за оренду її квартири. Багата сита старість. Але от невдача: нікому вона там не потрібна.
Мама прийшла до нас каятися. Плакала, що зробила для Сашеньки все, а він про все забув. І про те, як мама надривалася, щоб Саша міг спокійно вчитися і ні про що не думати. І про те, що квартиру йому мама купила, вигнавши старшу дочку і внучку. І ні, мамі зовсім не гроші від нас знадобилися. Їй стали потрібні сім’я і внучка.
Не на ту дитину мама ставку зробила. Моя дочка, яка виросла без бабусиного тепла і ласки, тепер не жадає компанії бабусі. У неї своє життя: навчання, друзі і подружки, кіно і кафе, підготовка до іспитів і вступу. Для бабусі там місця немає.
Мій чоловік категорично проти маминої присутності у нас вдома. Він прекрасно пам’ятає, як ми з трирічною дочкою збирали речі на її прохання.
Я давно їй все пробачила. Мені її дуже шкода. Адже вона стільки років робила все заради Сашеньки, жила заради нього, кілька років працювала по шістнадцять годин на добу, щоб він в столиці не голодував.
Останнім часом ми з нею почали часто бачитися. Тільки удвох, моя сім’я не горить бажанням їздити до неї в гості. Я дивлюся на неї, мотаю на вус і думаю про те, як уникнути її помилок. В цьому плані мені простіше: дитина у мене одна, нікого виділяти в любимчики.
Нещодавно вона мені сказала, що її життя прожите даремно. Що вона народила двох дітей, ночами не спала, горщики виносила, любила. Але все це було даремно: тепер вона нікому не потрібна. Я так не хочу, не хочу повторити її долю.
Фото ілюстративне – obyava.
