fbpx
Життєві історії
Все життя мама допомагала лише молодшому братові, він обіцяв, що коли мама вийде на пенсію, він забере її до себе. Мама завжди думала, що біля сина на неї чекає багата і сита старість. Але виявилося, що нікому вона там не потрібна. І тепер мама прийшла до мене, бо зрозуміла свою помилку, але все це занадто пізно

Олександр – мій молодший брат, з яким у нас різниця майже десять років. Звичайно, як молодшому, вся увага і любов батьків діставалася йому. Коли він закінчив школу, прийшов час поступати в університет, брат вирішив поїхати в столицю. І хоч варіантів в нашому місті теж було багато, але брат настояв на навчанні в столиці.

На той час я уже вийшла заміж, моя сім’я (я, чоловік і дитина) тоді жила в бабусиній трикімнатній квартирі, яка була записана на маму. І саме цю квартиру було вирішено продати, щоб купити вісімнадцятирічному Саші житло в столиці.

Бабуся хотіла заповідати свою нерухомість мені і брату, але не встигла. Мама була в курсі, і пообіцяла, що як тільки Саша виросте, вона чесно поділить все між нами. Саша виріс, мама взялася за «чесний» поділ.

Молодший син виявився для мами дорожчим, ніж дочка і внучка. Нас попросили вирішувати свої проблеми з житлом самостійно. Мама продала трикімнатну квартиру, розраховуючи купити однокімнатну в столиці.

Я не стала будувати підступи і робити зло, тихо-мирно виписалася разом з донькою перед продажем, і прописалася до родичів чоловіка, які прийшли до нас на допомогу в цьому питанні.

Просто виставити нас на вулицю, мамі здалося мало. Вона ще й розмову завела про те, що Саші треба допомагати грошима. Це прохання було супроводжене обіцянками: зате коли він отримає диплом, повернеться додому, буде отримувати хорошу зарплату, то все мені повернеться сторицею.

Годувати й утримувати брата, який став власником нехай і невеликої, але нерухомості в столиці, я не стала. Ми з матір’ю практично перестали спілкуватися. Я взагалі після цього випадку припинила спілкування з більшістю родичів, адже мама влаштувалася на другу роботу, щоб відсилати гроші Олександру, а мене всі дружно взялися соромити за це. А мені соромно не було, ось і найшла коса на камінь.

Далі ми жили своїм життям. Через рік після виселення, неабияк помотавшись по знімним квартирам, ми наважилися взяти квартиру в кредит. Про свою сім’ю я і чути нічого не хотіла.

Так, долітали якісь плітки про брата і маму: Саша одружився на п’ятому курсі, мама їздила до нього на весілля, він влаштувався на роботу, переїхав жити до дружини, яка виявилася донькою заможних батьків, почав висилати мамі гроші, у нього народилася дитина. Мама відразу, як брат почав їй допомагати, залишила другу роботу.

Але мені до цього всього було байдуже. Хоча було трохи прикро: мені, коли я вчилася, ніхто не допомагав. Я вибрала університет у нас в місті, працювала, ще дивилася за братом. Ніхто не купив мені квартиру, не утримував на перших порах.

Не те що б ми з мамою взагалі не спілкувалися. Зустрічалися, найчастіше випадково, я до неї в лікарню ходила, коли вона захворіла. Мама внучку бачила разів може п’ятнадцять за весь час після продажу квартири і від’їзду.

Після продажу бабусиної квартири пройшло тринадцять років. Брат більш-менш стоїть на ногах, у нього двоє дітей, квартира в столиці.

І ось уже два роки, як допомагати мамі він не може, у нього почалися якісь фінансові труднощі. А вона недавно вийшла на пенсію. Зате у нас з чоловіком все добре: кредит за квартиру ми давно виплатили, доньці шістнадцять років, у обох стабільна робота, у чоловіка ще й непогана по провінційним мірками кар’єра. Жили б і раділи, якби не мама.

Вже не знаю, яких байок їй нарозповідав Саша, але мама свято вірила, що варто їй вийти на пенсію, як син забере її до себе в столицю. А там онуки поруч, повний пансіон в квартирі сина, з особистих коштів – пенсія і гроші за оренду її квартири. Багата сита старість. Але от невдача: нікому вона там не потрібна.

Мама прийшла до нас каятися. Плакала, що зробила для Сашеньки все, а він про все забув. І про те, як мама надривалася, щоб Саша міг спокійно вчитися і ні про що не думати. І про те, що квартиру йому мама купила, вигнавши старшу дочку і внучку. І ні, мамі зовсім не гроші від нас знадобилися. Їй стали потрібні сім’я і внучка.

Не на ту дитину мама ставку зробила. Моя дочка, яка виросла без бабусиного тепла і ласки, тепер не жадає компанії бабусі. У неї своє життя: навчання, друзі і подружки, кіно і кафе, підготовка до іспитів і вступу. Для бабусі там місця немає.

Мій чоловік категорично проти маминої присутності у нас вдома. Він прекрасно пам’ятає, як ми з трирічною дочкою збирали речі на її прохання.

Я давно їй все пробачила. Мені її дуже шкода. Адже вона стільки років робила все заради Сашеньки, жила заради нього, кілька років працювала по шістнадцять годин на добу, щоб він в столиці не голодував.

Останнім часом ми з нею почали часто бачитися. Тільки удвох, моя сім’я не горить бажанням їздити до неї в гості. Я дивлюся на неї, мотаю на вус і думаю про те, як уникнути її помилок. В цьому плані мені простіше: дитина у мене одна, нікого виділяти в любимчики.

Нещодавно вона мені сказала, що її життя прожите даремно. Що вона народила двох дітей, ночами не спала, горщики виносила, любила. Але все це було даремно: тепер вона нікому не потрібна. Я так не хочу, не хочу повторити її долю.

Фото ілюстративне – obyava.

You cannot copy content of this page