– Все, закінчую з заробітками, – якось пообіцяла я сестрі по телефону.
– Давно пора, – зраділа Ліда. – У тебе ж уже все є, дім от лише який великий і чудовий. Повертайся, поживи трохи в тому добрі, що пристарала.
Сестра була права, у мене вже є все, що треба для щастя, але от тільки нема з ким те щастя розділити, я давно розлучена, у нас з чоловіком дітей не було.
Я поверталася додому після майже двадцяти років життя в Італії. Хотілося знову відчути рідну землю під ногами, вдихнути своє повітря. Скільки б ти за кордоном не був, як би не звик, але додому завжди дуже тягне.
Удома мене зустріли сестра Ліда, кілька сусідок, які ще пам’ятали, як я виїжджала, і навіть двоюрідний брат Петро, що жив у сусідньому селі. Усім я привезла італійські гостинці, як годиться.
Перші дні минули у клопотах – прибирала в будинку, розбирала валізи, запрошувала в гості знайомих. Але з часом будні ставали все одноманітнішими. Я за багато років в Італії звикла до руху, до спілкування, до метушні великих міст. А тут…
Одного ранку сиділа біля вікна, пила каву й дивилася на двір. Тиша. Хотіла було піти в магазин, але що там робити? Купити хліб і молоко – вся розвага?
Того дня до мене зайшла Ліда. Вона виглядала втомленою, змарнілою, очі були заплакані.
– Що сталося? – одразу спитала я.
Сестра важко зітхнула й сіла на стілець.
– Олю, мені вже несила… Моя Наталя… Вона ж наче не моя дочка, таке витворяє…
– Щось серйозне?
– Та розумієш, – Ліда провела долонею по чолу. – Вона з зятем мене з хати виганяє. То їм я заважаю, то внуків не так доглядаю, то не так готую. А вчора прямо сказала: «Мамо, може, ви собі якесь інше житло знайдете?». А куди ж я піду? Не думала я ніколи, що стану зайвою у своєму домі.
Я від несподіванки аж випрямилася.
– Вона таке сказала?!
– Ага…
Ліда говорила далі, а я слухала й думала. Колись ми з нею були нерозлийвода. Сестра завжди була опорою для мене, коли я розлучилася і мусила їхати на заробітки. А тепер вона сама опинилася в скрутному становищі.
Племінниця моя і справді має поганий характер, але ми з сестрою самі винні, що вона виросла саме такою, адже в дитинстві ми їй у всьому потакали.
– Знаєш що? – сказала я після хвилини роздумів. – Переїжджай до мене.
Ліда здивовано звела на мене очі.
– Ти серйозно?
– Ну, звісно. Тут просторо, місця вистачить, ти ж сама не раз казала, що у мене не дім, а палац.
Сестра довго мовчала, а потім заплакала.
– Олю… Дякую тобі…
Я стиснула її руку. Сестра для мене залишилася найріднішою людиною, у нас з нею і справді особливий зв’язок.
Того вечора я довго не могла заснути. Думки снували, як клубок ниток, що ніяк не розплутати. Чи правильне я рішення прийняла? Як ми дві дорослі жінки з своїми усталеними поглядами на життя уживемося разом?
Але насправді я й сама не знала, чи хочу залишатися тут надовго, бо мене подруги-заробітчанки знову стали кликати в Італію.
Наступного дня Ліда почала перевозити речі. Вона виглядала щасливішою, ніж напередодні. У хаті стало трохи гамірніше – сестра любила мугикати собі під ніс, коли готувала, а ще постійно розповідала якісь новини про село.
Минув місяць. І з кожним днем я все більше розуміла, що мені нудно. Не було ні моря, ні італійських вузьких вуличок, ні друзів, з якими можна було піти випити кави.
Одного разу за обідом я промовила:
– Лідо, а що ти скажеш, якщо я знову поїду в Італію?
Сестра поклала ложку і здивовано глянула на мене.
– Ти серйозно?
– Так. Я подумала… Навіщо я буду сидіти тут без діла? Ти житимеш у будинку, а я ще трохи попрацюю.
– Але ж тобі вже шістдесят скоро буде…
– І що? Я ще в формі, сили є.
Ліда уважно дивилася на мене, потім усміхнулася.
– Ти така, як була. Тебе завжди кудись тягне.
Я знову знайшла роботу бадантки, стала доглядати літнього італійця. Вирішила, що грошима сестрі буду допомагати, але вона мене приємно здивувала:
– Сестричко, я тут невеликим бізнесом зайнялася, – каже.
Ліда колись вміла шити, але з роками закинула це заняття. А зараз вона витягла свою швейну машинку знову, спочатку вона бралася за невелику роботу – комусь штани підріже, чи спідницю звузить, але з часом люди почали до неї звертатися все більше, і тепер вона і сукні, і костюми шиє – має стільки замовлень, що ледве встигає.
Дочка її, Наталя, як почула, що мама стала непогано заробляти, то відразу ж прийшла до неї просити грошей.
За сестру свою я дуже рада, в Італію їхати як я на заробітки їй здоров’я не дозволяє, але завдяки моїй підтримці вона і вдома себе знайшла. А хто ж допоможе одна одній як не ми, рідні?
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
