Сонце вже схилялося до вечора, коли у квартирі задзвонив телефон. Старша сестра, Лідія, саме закінчувала роботу над черговим звітом, адже вона працювала в офісі великої компанії і завжди була відповідальною. На екрані висвітився номер мами.
– Лідочко, – голос у слухавці звучав урочисто, навіть трішки натягнуто, – приїдь сьогодні ввечері. У мене для тебе є важлива новина.
Лідія спершу хотіла відмовитись: мала плани, хотіла трохи перепочити після роботи. Але інтонація матері була такою наполегливою, що вона не змогла сказати «ні».
Вдома у мами було тихо. За столом сиділа молодша сестра, Ганна, з трохи винуватим усміхом.
– Ну, сідай, – мама поставила на стіл чай і цукерки. – У нас новина. Дуже велика.
Лідія сіла, відчуваючи якусь тривогу.
– Ганнуся матиме дитину! – урочисто сказала мама. – Уявляєш, ти будеш тіткою!
Лідія щиро усміхнулась.
– Вітаю, – вона підняла очі на сестру. – Це чудово.
Але мама не дала навіть хвилини на роздуми.
– Не все так просто, батько відмовився від дитини, отакі тепер наречені. Лідо, ти ж знаєш, у Ганнусі ще немає нічого. А ти завжди була розумна, успішна, все мала. Тепер твій обов’язок – допомогти. Дитині потрібне все: коляска, ліжечко, одяг, іграшки. Хто ж, як не ти, допоможе?
Лідія мовчала. Усередині в неї боролися два почуття: радість за сестру і холодне передчуття, що мова йтиме не лише про коляску.
– Я подумаю, – обережно відповіла вона.
Минуло кілька тижнів. Лідія справді допомогла: купила гарне дитяче ліжечко, коляску, речі для новонародженого. Але мама, здавалось, чекала більшого.
Одного вечора, коли вони знову сиділи на кухні, мама заговорила прямо:
– Лідо, ти ж бачиш, що Ганні треба десь жити. Де їй дитину ростити? От у тебе ж є гроші. Купи їм квартиру.
Лідія ледве не вдавилася чаєм.
– Мамо, ти серйозно? Я сама виплачую кредит за своє житло. Я не можу купити ще одну квартиру.
– Ну чого ти так одразу! – образилась мама. – Ти ж завжди була цілеспрямована, кар’єру зробила. Хіба це для тебе проблема? Подумай, сестричка буде тобі вдячна все життя.
Ганна мовчала, лише дивилась у підлогу.
Тиск тривав місяцями. Лідія відчувала, як кожна зустріч із мамою перетворюється на докори:
– Чужі люди допомагають своїм, а ти рідній сестрі пошкодуєш?
– Хіба ж не для того старша народжується, щоб молодшій дорогу прокладати?
– У тебе ж немає дітей, отож допоможи тій, хто має.
Одного дня мама сказала ще більше:
– Лідо, квартиру ти ще думаєш купити, але треба ж і машину для молодої мами. Хіба ти не розумієш? Дитину возити, лікарня, садочок… У тебе ж є можливість.
Лідія відчула, що її терпінню приходить кінець.
– Мамо, – вона глибоко вдихнула, – ти вважаєш, що я маю жити тільки для того, щоб утримувати Ганну?
– Ти перекручуєш! – сердито відповіла мама. – Просто ти сильніша. У тебе завжди все виходило. Бог дав тобі більше, то поділися.
– Бог дав мені сили працювати, вчитися, ночами сидіти над книжками. Я сама цього досягла. І я допомагаю настільки, наскільки можу. Але віддати все – не зможу.
Ганна мовчала. Вона ніколи прямо не просила, але її тиша здавалася мовчазною згодою з маминими словами. Лідії було боляче.
Одного разу, коли Лідія принесла пакунок із дитячим одягом, вона почула, як мама на кухні говорить із молодшою:
– Тримайся ближче до сестри. Вона все одно мусить допомагати. Хто ж, як не вона?
Лідія тоді розплакалася від відчуття, що її цінують не як людину, а лише як гаманець.
Минуло кілька місяців. Дитина народилася, і Лідія щиро любила маленьку племінницю. Вона проводила з нею час, дарувала іграшки, допомагала, коли могла. Але в душі вже поставила межу.
Одного вечора вона зібралася з духом і сказала мамі:
– Послухай, я не відмовляюсь допомагати. Але допомагати – це не означає забезпечувати повністю. У Ганни є дитина – і це її власна відповідальність. Якщо я віддам все, що маю, то хто допоможе мені?
Мама подивилася на неї з докором, але цього разу Лідія не опустила очей.
– Я люблю сестру, люблю її дитину. Але я теж маю право на своє життя.
Вона продовжувала бути поряд: забирала племінницю в парки, купувала подарунки на свята, підтримувала сестру словом. Але тепер знала: її сила не тільки в грошах і не в жертвах, яких від неї вимагають, а в умінні сказати «так» і вміння сказати «досить».
Минулого літа вони з племінницею пішли на прогулянку в сад, і маленька дівчинка раптом обняла тітку і тихо сказала:
– Тітко Лідо, ти найкраща.
Ці слова були дорожчими за всі квартири і машини світу.
Але мама залишилася при своїй думці, і не переставала картати старшу доньку, мовляв, тільки егоїстка може жити для себе, в той час як сестра одна виховує дитину.
Ганна була такої ж думки як мама, і не завжди навіть дякую за допомогу казала, бо вважала, що сестра робить замало.
І тільки маленька племінниця не мала ніяких претензій і щиро раділа візитам тітки, бо відчувала її непідробну доброту.
А як ви вважаєте – чи справді сестра в якої «все є», має допомагати сестрі, якій «важко»?
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
