— Все так дорого в магазинах…

А бабка із черги каже:

— Не дорого. Це ти невдало заміж вийшла.

Я спочатку навіть не подумала, що це мені. Стою з корзиною, як усі — хліб, масло, макарони, сметана. А вона в хустинці, з очима як сканер, і продовжує:

— От я в 68-му заміж вийшла так, що досі мої внуки ситі. А ти, бачу, одна і без планів.

Я така — взагалі то, у мене чоловік є.

– Ну якщо є, а толку нема — значить все одно нема.

Черга затихла. Далі гірше, бабка дивиться в мій кошик і каже:

— Масло за 50 гривень. А твій чоловік знає, що ти так живеш? Чи думає, що ти в АТБ тільки повітрям дихаєш?

Я аж заніміла. І не від самої фрази, а від того, що люди в черзі почали хіхікати. Але бабці було море по коліна.

— Зараз чоловіки слабкі пішли, все на жінку вішають, — не відставала вона.

Я вже хотіла щось відповісти, але просто проковтнула слова. Підійшла до каси. Як на зло, моя карта не зчитується. І тут ця сама бабка підходить, мовчки прикладає свою картку і платить за мої покупки.

— Ви що робите? — шепочу, збентежена.

— Та нічого. Просто, може, колись і ти за когось заплатиш, — каже вона й іде, навіть не дивлячись на мене. — А чоловікові скажи — добре, що хоч бабки в магазині допомагають.

Я вийшла з магазину, а в голові крутилося: “Що це взагалі було?”

А потім — як щось клацнуло. Бабка це не просто так сказала. Вона за хвилину відчула все те, що я ігнорувала кілька років.

Бо вона, стара, чужа, сказала мені правду, яку я сама боялася визнати: я живу в шлюбі, але сама.

В голові крутилася її фраза — якщо є, а толку нема, значить, все одно нема!

Ми з Ігорем разом п’ять років. Спочатку все було добре — романтика, увага, сміх до ночі. Він здавався турботливим, сильним. А потім просто… перестав бути. Ні, не пішов — просто перестав.

Посуд — мій. Прання — моє. Вечеря — моя. Навіть піцу на вечір — теж я купую, бо “він не любить тратитися на дрібниці”.

У нього свої гроші, у мене свої. Але коли доходить до спільного життя, то чомусь “спільне” — це лише моя частина.

Коли я хворіла нещодавно, лежала з температурою 38, він прийшов з роботи й питає:

— Що буде на вечерю?

Я тоді ледве на ноги встала, а він навіть не звернув уваги.

Я зрозуміла тоді, що це не просто байдужість. Це звичка жити так, ніби він сам, тільки поруч із ним я — для зручності.

Того вечора, після “магазинної зустрічі”, я прийшла додому вже накручена. Відкриваю двері — він сидить за комп’ютером, грає. У навушниках. Навіть не підняв голови.

— Ігорю, нам треба поговорити, — кажу.

— Зараз, я дограю.

— Ні. Зараз, — кажу твердо. — Це важливо.

— Господи, — зітхає. — Що сталося цього разу?

— Я втомилася.

— Від чого? — навіть не дивиться на мене.

— Від такого життя, де я в сім’ї, але сама.

Він паузу зробив, нарешті глянув.

— Ну раз втомилася — то йди.

Сказав, як відрізав. Без емоцій. Без страху. Наче просто радив: “Візьми парасольку, бо дощ.”

І він думав, що я не піду. Бо ніколи раніше не йшла.

Але цього разу я взяла сумку, документи, ключі — і пішла.

Не було істерики. Не було крику. Просто в мені щось відмерло.

У перші дні було порожньо. Так, я плакала. Коли заходила у магазин, ловила себе на тому, що беру два йогурти, дві булочки — а потім ставлю один назад. Бо тепер я — одна.

Але через кілька тижнів відчула, що мені легко. Я спала, коли хотіла. Їла, що хотіла. Могла дивитися фільм, а не слухати, як він грає на приставці.

І головне — у мене вперше не було страху.

Бо я зрозуміла: самотність — це не коли ти без чоловіка. Самотність — це коли ти поруч із тим, кому все одно.

Минуло три місяці. Одного разу я знову пішла до того самого магазину. Стою біля хлібного відділу, бачу — вона. Та сама бабка. З тією ж торбою, у тій же хустці.

Я підійшла й кажу:

— Доброго дня. Ви мене, певно, не пам’ятаєте, але я…

Вона обертається, усміхається:

— Та пам’ятаю, пам’ятаю. З торбою стояла, а очі — як у в’язня.

— Хотіла вам подякувати. Тоді, у магазині. Ви мені очі відкрили. Я пішла від чоловіка.

Бабка кивнула, ніби це було очевидно.

— Я бачу. Бо тепер ти йдеш не з торбою, а сама з собою.

Я засміялася.

Зараз я живу сама у невеликій квартирі. Вчуся готувати тільки для себе — і це дивно приємно. Часом ходжу в кіно одна. Не боюся порожнечі в кімнаті. Бо коли ти не втрачаєш себе, ти ніколи не одна.

А Ігор писав. Спершу просто: “Як ти?” Потім — “Може, зустрінемось, поговоримо?”. Я не відповіла. Не з злості — просто не було сенсу.

Бо я нарешті зрозуміла: я не хочу більше жити так, щоб хтось “дозволяв” мені бути щасливою.

Минуло пів року. У магазині, біля тієї ж каси, стояла молода дівчина з дитям, рахувала копійки. Я підійшла, поклала свою картку, приклала до термінала.

Вона розгублено глянула:

— Ви що робите?

— Просто, може, колись і ти за когось заплатиш, — усміхнулася я.

І, виходячи з магазину, згадала слова тієї бабусі:

“Тепер ти йдеш не з торбою, а саме з собою.”

І це було правдою. Бо я нарешті йшла з собою — з сильною, спокійною жінкою, яка більше не боїться ні ціни на масло, ні самотності, ні чужих слів у черзі.

Бо я — є. І цього, виявляється, достатньо, щоб бути щасливою.

Спеціально для Українці Сьогодні.

Фото ілюстративне.