Так склалося, що заміж я вийшла рано, мені тоді було ще 18 років.
Чоловіком моїм став мій однокласник.
З Олегом ми дружили з самого дитинства.
А вже через рік я дізналася, що чекаю дитину.
У нас були досить таки важкі часи, потрібно було ставати на ноги і дітей ми зовсім не планували.
Але попри все на світ з’явилася наша маленька дівчинка, яку ми назвали Оленкою.
Чоловікові довелося тоді залишити своє навчання і влаштуватися на роботу.
Я взяла академічну відпустку та сиділа з донькою.
Потім перевелась на заочну форму навчання, адже хотіла таки закінчити його і отримати диплом та хорошу спеціальність.
З часом все стало у нас налагоджуватися, але тут ми дізналися, що чекаємо на другу дитину.
Довелося старатися ще краще і більше.
Чоловік цілодобово пропадав на двох роботах, вдома я його майже не бачила, а по вихідних брав підробіток.
Жили ми тоді в квартирі, яку йому виділили від заводу.
Але грошей все також не вистачало, адже незабаром на світ з’явилася друга дитина і витрати збільшилися. Це був хлопчик, якого ми назвали Юрком.
Важко було одночасно няньчиться з двома дітьми, вести усі домашні справи та гризти граніт науки, адже навчання я не полишала. Але навіть незважаючи на це, ми з Олегом впоралися.
Коли наша дочка пішла в школу, а син ходив вже в садок, я нарешті змогла влаштуватися на роботу за фахом і допомагати чоловікові заробляти гроші для нашої сім’ї.
Наше матеріальне становище стабілізувалося, тим більше ми вже були законними власниками квартири.
Справи пішли вгору і ми щоліта могли собі дозволити путівку на море.
Коли мені виповнився 31 рік, доля нам піднесла ще один подарунок – третю дитину.
На світ з’явилася донечка Світланка.
Як ми з усім цим впоралися тоді, до цих пір не розумію, зараз важко уявити, як ми змогли забезпечити себе і діток наших.
Я знову засіла вдома. А Олег щосили намагався забезпечити нас, тому працював вдень і вночі. Діти потроху почали дорослішати.
Грошей не вистачало нам дуже, але ми з чоловіком якось викручувалися.
Позичали гроші у знайомих, то брали кредит, то знаходили підробітки.
Ми кожну хвилину думали про дітей і про їхнє майбутнє, хотіли, щоб у них була хороша освіта і робота.
Вже на третьому курсі інституту наша старша дочка заявила, що виходить заміж. Її обранцем виявився непоганий хлопець з пристойної сім’ї, тому ми благословили їх на шлюб.
Звичайно ж, довелося серйозно витратитися на весілля і все інше, адже ми хотіли все найкраще дати донечці, що тільки могли.
Надалі ми разом зі сватами допомогли їм з покупкою квартири.
Адже ми як ніхто інші розуміли, що без особистого житла, нормального сімейного життя у дітей не вийде.
Тим часом підріс і Дмитрик.
Він прекрасно бачив, як я і тато допомагаємо сестрі.
Тому після закінчення школи попросив, щоб йому теж купили свою квартиру, та ще й машину.
Діватися було нікуди, адже в нашій родині у всіх дітей рівні права.
І якщо комусь щось купується, значить те ж саме треба подарувати і іншій дитині.
Чоловік оформив на себе черговий кредит на квартиру, а я на себе на машину.
Молодша дочка не стала просити у нас квартиру. Але коли вона вступила до інституту, ми самі вирішили їй придбати житло, адже зрозуміло, що якщо двом допомогли, то й молодшій маємо дати житло. Тому знову влізли в борги.
Час нашої молодості пролетів дуже швидко.
Про те, що я і чоловік стоїмо на порозі старості, ми зрозуміли тільки тоді, коли Олег занедужав.
Мені довелося піти з роботи за пів року до виходу на пенсію.
Перший час взагалі не відходила від коханого.
Через місяць йому стало краще і я трохи зітхнула з полегшенням, менше стала хвилюватися за нього.
Найприкріше те, що за весь час недуги батька, ніхто з дітей не приїхав його провідати.
Старша лише пару раз зателефонувала і поскаржилася, що нічого не встигає, їй дуже важко.
Скільки б я не дзвонила синові, він взагалі не брав слухавку.
А молодша донька, після навчання взагалі поїхала закордон, їй до нас немає діла, вона постійно зайнята, каже, що там життя дуже важке, складно їй там.
Ось так на старості вийшло, що маючи трьох дітей ми залишилися самотніми і нікому з них не потрібними. Як працювали і допомагали їм, так вони з нами і спілкувалися.
А тепер, коли нам потрібна хоч якась підтримка – їх нема. Живемо і сподіваємося тільки один на одного, більше у нас нікого немає.
Так прикро, що вже життя так важко працювали, віддали все здоров’я дітям. А хто ж зараз подивиться на нас? Чи можемо ми чекати від дітей допомоги на старості років?
Фото ілюстративне.
