– Мамо, не вигадуй, нічого тобі нема. Звідки ми гроші візьмемо? Повертайся в Італію і ні про що не хвилюйся, – каже мені донька
– 200 тисяч гривень – це великі гроші. Зрозумій, Ольго, тобі їх ніхто не позичить, – розводили руками подруги-заробітчанки.
– Але ж я віддам. Ви ж мене знаєте. Ось зараз вдома підлікуюся за літо, і на осінь повернуся в Італію на роботу. А що таке 200 тисяч? Це ж не цілих 5 тисяч євро, я б до весни повернула, – кажу.
Та дівчата хоч і добре знали мене, проте зичити такі гроші ніхто не захотів. Я вже зовсім зневірилася в тому, що у мене щось вийде.
Доньки мої теж наче зговорилися, допомоги від них ніякої. Їм лише гроші подавай, вже звикли за 17 років мого заробітчанства.
А тут яка справа. Я приїхала додому у відпустку, і щось мене в боці закололо. Я пішла до лікарів на обстеження, і мені повідомили, що я маю серйозні проблеми із здоров’ям.
Стали вони мене переконувати, що мені терміново треба братися за лікування, і ціна питання – приблизно 200 тисяч.
Все, що у мене було, це 400 євро в гаманці, які я встигла приховати від своїх доньок. Я ж не встигла поріг рідної хати переступити, як вони обидві прибігли гроші, які я привезла, ділити.
А що там ділити? Я ж багато не привезла, бо в кінці кожного місяця я відправляю зарплату додому, а дівчата мої грошима діляться.
Мала я з собою дві заплати за останні 2 місяці, і ці гроші доньки по тисячі між собою розділили. Добре, що я встигла приховати від них хоч щось, а то б і останнє забрали.
– Мамо, не вигадуй, нічого тобі нема. Звідки ми гроші візьмемо? Повертайся в Італію і ні про що не хвилюйся, – каже мені донька.
Їй добре говорити, а мені 64 роки, до молодості не йде, і ця проблема сама собою не зникне, як сказав лікар, тому треба реагувати миттєво.
У доньок грошей немає, а навіть якби і були, вони б не дали – тепер я вже в цьому майже впевнена.
Подруги мої з Італії теж не поспішають допомагати, кажуть, що сума занадто велика, і у них таких грошей немає. Рідко яка заробітчанка щось відкладає, як правило тут жіночки або як я все дітям відправляють, або вкладають гроші в нерухомість.
Зрозумівши, що іншого виходу у мене немає, я наважилася виставити свій будинок на продаж. Вирішила, що моє здоров’я важливіше.
Доньок своїх я квартирами забезпечила, так що за них я не хвилююся. А собі я теж квартиру невелику куплю, та й усе.
Стала я покупців шукати, бо ж треба було швидко продати. І тут про мої плани дізналися дочки.
Вони стали мене картати, що я роблю необдуманий вчинок, і що вони проти, щоб я будинок продавала, адже дім у нас великий, просторий, і вони звикли сюди приїжджати з дітьми чи з друзями як на дачу, а тепер, якщо я продам його, то вже не буде де відпочивати.
Мені і самій шкода свій дім продавати, адже в ньому у мене минуло ціле життя, це ж стільки спогадів! Але я просто не бачу іншого виходу.
Доньки мені кажуть, що я себе накручую, і що нічого не станеться, якщо я на наступний рік, коли зароблю грошей, лікуватися приїду.
Та цей варіант мені щось зовсім не подобається, бо до наступного року треба ще дожити.
Я таки вирішила свій будинок продавати. А яка ваша думка? Я правильно роблю?
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
