Ви коли-небудь замислювалися, що людина, яка дала вам життя, може спокійнісінько це саме життя пустити під укіс заради пачки купюр і власного егоїзму?
Кажуть, материнська любов — це святе, але іноді вона більше схожа на клітку.
Я завжди вважала нашу родину зразковою: ну, знаєте, як на картинках у Фейсбуці — спільні вихідні, кава в ліжко по суботах і плани на власну дачу за містом.
Але виявилося, що поки я будувала наш затишний світ, за моєю спиною вже плели павутину, в якій мені відводилася роль безсловесного спостерігача.
Все почалося з дрібниць, на які ми зазвичай закриваємо очі, списуючи все на втому чи кризу середнього віку. Мій Максим — чоловік спокійний, надійний, як старий перевірений «Ланос», — раптом почав змінюватися. З’явилися ці дивні затримки на роботі, які він пояснював новими замовленнями.
— Розумієш, Оксанко, зараз такий час, треба крутитися, — казав він, уникаючи мого погляду.
А потім на його телефоні з’явився пароль. Людина, яка раніше залишала смартфон де попало, тепер не виходила з ним навіть у ванну. Знаєте цей холодок під серцем, коли ти розумієш: щось іде не так? Я готувалася до найгіршого — до того, що в нашому житті з’явилася якась молода й завзята «розлучниця». Але правда виявилася набагато цинічнішою. І режисером цієї вистави була жінка, яку я звикла називати «мамою Любою».
— Ти знову так пізно? Максиме, ми ж домовлялися піти до кумів, вони нас чекали! — я зустріла його в коридорі, намагаючись не зірватися на крик.
Він виглядав жахливо. Пом’ята куртка, очі втомлені, а руки чомусь тремтіли, коли він розв’язував шнурки.
— Оксан, ну не починай, прошу. На об’єкті завал, замовник прискіпливий попався, кожну цеглину перевіряє. Я ж заради нас стараюся, щоб ми нарешті той кредит закрили.
— Заради нас? — я підійшла ближче і раптом відчула запах. Не запах бетону чи пального, а солодкий, нудотний аромат ванілі. — Цікаво, а з яких це пір на будівництві пахне дешевими жіночими парфумами? Може, ви там не стіни муруєте, а кондитерську відкрили?
Максим завмер. Його кадик смикнувся.
— Тобі здалося. Це… мабуть, у маршрутці поруч хтось стояв. Чи в ліфті. Ти ж знаєш, зараз дівчата люблять налити на себе пів флакона.
— У ліфті? О пів на одинадцяту вечора? Максиме, не тримай мене за дурепу. Ти пахнеш так, ніби тебе цілу годину обіймали.
Він нічого не відповів. Просто мовчки пройшов у ванну і зачинився на замок. Я почула, як зашуміла вода. Серце калатало так, ніби хотіло вистрибнути з грудей. Я знала цей запах. Це не була дорога туалетна вода. Це був запах чогось штучного, липкого і дуже тривожного.
Я пішла на кухню, сіла на табуретку і просто дивилася у вікно на нічне місто. Ми прожили разом десять років. Пройшли через орендовані квартири, через безгрішшя, коли на вечерю була лише гречка без масла. І ось тепер, коли ми нарешті стали на ноги, все розвалюється?
Наступного ранку Максим був підкреслено ласкавим. Приготував каву, купив мої улюблені круасани в пекарні за рогом.
— Оксанко, я заїду сьогодні до мами після роботи, — сказав він, не дивлячись мені в очі. — Вона скаржилася на тиск. Каже, ліки знову подорожчали, пенсії ні на що не вистачає.
— Ми ж минулого тижня їй пакет продуктів завозили, — здивувалася я. — І гроші ти їй давав. Куди вона їх діває?
— Ну, ти ж знаєш маму Любу. То сусідам допоможе, то в церкву занесе, то на чорний день відкладе. Вона ж стара людина, їй спокійніше, коли під подушкою щось лежить. Я заскочу буквально на годину, занесу їй трохи готівки.
— Звісно, заїдь, — кивнула я, відчуваючи, як усередині все стискається від недоброго передчуття. — Мама — це важливо.
Моя свекруха, Любов Петрівна, завжди була жінкою зі «сталевим характером». Вона посміхалася мені в очі, називала «доцею», але я завжди відчувала, що для неї я — лише додаток до її безцінного сина. Вона вважала, що Максим вартий кращої долі, хоча саме мої батьки допомогли нам із першим внеском за квартиру. Але Любов Петрівна про такі «дрібниці» воліла не згадувати.
Як тільки двері за Максимом зачинилися, я зрозуміла: я більше не можу грати в цю гру. Я взяла відгул на роботі, сказавши, що прихворіла. Мені потрібно було знати правду, якою б вона не була.
Я знала пароль від його старого ноутбука — він ніколи його не змінював, це була дата нашого весілля. Зайшовши в браузер, я побачила, що історія пошуку чиста. Це було підозріло, бо Максим зазвичай навіть вкладки не закриває. Але він забув про одну річ — синхронізацію фото з хмарним сховищем.
Я відкрила папку «Останні завантаження». Мої руки затремтіли так, що мишка ледь не випала.
Там були фото. Багато фото. На них був мій Максим і якась дівчина. Зовсім молода, років двадцяти. Довгі вії, яскраві нігті, губи, накачані так, що ледь трималися на обличчі. Вони сиділи в якомусь затишному кафе. На іншому знімку він тримав її за руку.
Але найбільше мене вразило інше фото. Це був чек. Величезна сума за ювелірну прикрасу. Браслет. Золотий браслет, вартість якого дорівнювала трьом моїм зарплатам.
— Значить, ось куди йдуть наші заощадження на ремонт, — прошепотіла я.
Я гортала далі, і раптом на одному з випадкових кадрів, де дівчина робила селфі, я побачила знайомий силует на задньому плані. У кутку кафе, за окремим столиком, сиділа Любов Петрівна. Вона не виглядала обуреною. Вона усміхалася, дивлячись на цю парочку, і ніжно гладила дівчину по плечу.
Світ навколо мене ніби став сірим. Моя свекруха була там? Вона знала про цю дівчину? Вона благословляла цю зраду?
— Ах ви ж гадюки, — видихнула я, відчуваючи, як біль перетворюється на холодну, розважливу лють. — Ну що ж, пограємо за вашими правилами.
Я вирішила не влаштовувати сцен одразу. Мені потрібно було більше інформації. Я виписала номер телефону, який засвітився на одному з квитанцій доставки квітів (так, він ще й квіти їй надсилав!).
Увечері Максим повернувся «від мами».
— Як там Любов Петрівна? — запитала я максимально спокійним голосом.
— Та так собі, Оксан. Лежить, каже, голова розколюється. Я їй і чаю заварив, і тиск поміряв. Ледве відпустила мене. Все бідкалася, що самотня.
— Бідна жінка, — поспівчувала я, ледь стримуючи нудоту від його брехні. — Слухай, Максе, а дай мені свій телефон на хвилинку? Мій щось глючить, не можу мамі в месенджері фотку надіслати.
Він помітно напружився. Його рука мимоволі стиснула кишеню штанів.
— Ой, я його в машині забув. Ліньки спускатися, вже завтра подивишся.
— В машині? Ну добре, не страшно.
Вночі, коли він заснув, я тихенько витягла ключі з його куртки. На вулиці було сиро і темно, але мені було байдуже. Я відкрила машину, дістала телефон. Він лежав у бардачку, як він і сказав. На диво, він не був заблокований — мабуть, Максим так поспішав додому, що забув вийти з програми.
Я відкрила листування. Контакт був підписаний просто: «Киця».
«Любий, дякую за вечір! Браслет просто бомба, всі подруги заздрять. Цьом!» — писала «Киця». «Для тебе нічого не шкода, сонечко. Завтра побачимося у нашому місці? Мама теж буде, вона обіцяла принести твої улюблені пиріжки з маком», — відповів мій чоловік.
Мама. Пиріжки. Сонечко.
Мене мало не знудило прямо в салоні автомобіля. Це була не просто інтрижка. Це був якийсь дивний сімейний союз. Але чому «Киця»? Чому свекруха так активно бере участь у цьому?
Наступного ранку я зателефонувала за тим номером. Голос у слухавці був дзвінким і капризним.
— Алло, хто це? — запитала дівчина.
— Привіт, «Кицю», — сказала я, намагаючись, щоб мій голос не тремтів. — Це дружина твого «любого». Нам треба зустрітися.
На тому кінці запала тиша. Потім почулися короткі гудки. Вона злякалася.
Вже за десять хвилин мені перетелефонував Максим. Він кричав так, що здавалося, динамік розірветься.
— Ти що твориш?! Навіщо ти дзвонила Віці? Ти хоч розумієш, що ти робиш?
— Віка, значить… Гарне ім’я. Приїжджай додому, Максиме. Зараз же. Або твої речі будуть чекати тебе біля під’їзду в сміттєвих пакетах.
Він прилетів через пів години. Блідий, скуйовджений, він забіг на кухню, де я сиділа з холодною чашкою чаю.
— Оксано, послухай, ти все не так зрозуміла! Це не те, що ти думаєш! Я клянуся, я тобі не зраджував!
— Не зраджував? — я засміялася, і цей сміх був страшним навіть для мене. — А браслети? А «сонечко»? А пиріжки від мами Люби в кафе? Це що, новий вид благодійності для вродливих дівчат?
— Віка… вона моя донька! — вигукнув він і закрив обличчя руками.
Я заніміла. Чашка вислизнула з моїх рук і з глухим звуком покотилася по килиму.
— Що ти верзеш? Яка донька? У нас немає дітей, Максиме!
— Це від першого шлюбу… ну, не зовсім шлюбу. Ще до тебе. В армії. Я сам не знав! Мама її знайшла через соцмережі місяць тому. Сказала, що та дівчина, з якою я тоді зустрічався, народила і приховала. А тепер Віка сирота, її мати померла, вона приїхала сюди, їй ніде жити, немає грошей…
Максим почав плутано розповідати історію, яка була схожа на поганий серіал. Мовляв, Любов Петрівна, як «справжня бабуся», вирішила відновити справедливість. Вона благала його не казати мені, бо я «влаштую скандал і вижену бідну дитину на вулицю».
— Мама сказала, що ти дуже ревнива і не зрозумієш. Що ти почнеш рахувати кожну копійку, яку я витрачаю на рідну кров. Оксано, вона ж моя донька! Подивися на фото — вона ж вилитий я в дитинстві!
Він простягнув мені фотографію, де він маленький і де ця Віка. Схожість справді була, але якась… занадто ідеальна.
— І ти повірив? Просто так? Без перевірок? — тихо запитала я.
— А як не повірити рідній матері? Вона сказала, що знайшла документи, листи… Я просто хотів допомогти дівчині встати на ноги. Купив їй одяг, винайняв квартиру, ну і браслет цей… вона так просила на день народження.
Я дивилася на нього і бачила не чоловіка, а маленького хлопчика, яким так легко маніпулювати. Але в цій історії була одна велика дірка. Любов Петрівна ніколи не робила нічого просто так. Щоб вона, яка рахувала кожну гривню моєї зарплати, раптом почала опікуватися «сиротою»? Тут явно смерділо чимось іншим.
— Добре, — сказала я. — Якщо вона твоя донька, я хочу з нею познайомитися. Сьогодні. У нас вдома. Разом із твоєю мамою.
Вечір був напруженим. Любов Петрівна прийшла з таким виглядом, ніби вона — королева-мати, а я — прислуга, яку забули звільнити. Віка сиділа поруч, жувала гумку і безсоромно розглядала нашу вітальню. На ній був той самий золотий браслет.
— Ну, привіт, мачухо, — хмикнула дівчина, вмощуючись на мій білий диван із ногами. — Гарно тут у вас. Телевізор такий великий… Мабуть, і в спальні круто?
— Віко, веди себе пристойно, — пробурмотів Максим, але в його голосі не було сили.
— Ой, та ладно, папуль! Ми ж тепер одна сім’я! — вона підморгнула йому. — До речі, ти обіцяв мені новий телефон. Мій зовсім старий, соромно перед подругами показати.
— Купимо, доню, купимо, — защебетала Любов Петрівна. — Максим у нас добре заробляє. Не те що деякі, хто тільки папірці в офісі перекладає і на всьому економить.
Я мовчки розливала чай. Всередині мене все кипіло, але я чекала слушного моменту.
— Значить, Віко, ти звідки приїхала? — запитала я, ставлячи перед нею чашку.
— Та звідти, з області. Маленьке село, ви про таке й не чули.
— А маму твою як звали? Світлана, здається?
— Ага, Світлана Петрівна. Померла вона пів року тому. Рак.
Я дістала з кишені аркуш паперу. Це була роздруківка, яку мені допоміг зробити старий знайомий, що працює в архівах (дякувати Богу за зв’язки).
— Дивно, — сказала я, повільно читаючи текст. — Світлана Петрівна, про яку ти кажеш, справді жила в тому селі. Але от невдача: у неї ніколи не було дітей. Вона була безплідною, про що є відповідна довідка в її медичній картці. Більше того, вона померла не від раку, а від нещасного випадку ще десять років тому.
У кімнаті стало так тихо, що було чути, як цокає годинник у коридорі. Віка перестала жувати гумку. Любов Петрівна зблідла, але швидко взяла себе в руки.
— Що ти там винюхуєш?! — крикнула свекруха. — Які довідки? Ти що, шпигунка? Ти хочеш оббрехати дитину, щоб не ділитися грошима? Андрійку, ти чуєш, що вона верзе?
— Мамо, зачекай, — Максим підвівся. — Оксано, що це означає?
— А це означає, Максиме, що твоя «донька» — це просто випадкова дівчина, яку твоя мама найняла для вистави.
Я повернулася до Віки.
— Скільки вона тобі пообіцяла? Відсоток від того, що ти витягнеш із «татуся»? Чи просто житло в місті?
Дівчина зрозуміла, що гра закінчена. Вона різко встала, схопила свою сумку.
— Та пішли ви всі! — крикнула вона. — Бабо Любо, ви казали, що вона дурна і нічого не помітить! Ви обіцяли, що все буде «на мазі»! Я не збираюся за ці копійки вислуховувати допити!
— Сядь на місце, дурепо! — зашипіла Любов Петрівна, але Віка вже бігла до дверей.
Коли двері за дівчиною зачинилися, Максим повільно повернувся до матері. Його обличчя було сірим, як попіл.
— Мамо? Це правда?
Любов Петрівна випросталася. Її обличчя перекосилося від злості. Вона більше не була «лагідною бабусею».
— Правда! І що з того? А що мені лишалося робити?! Ти все несеш цій змії! Ви купуєте меблі, їздите на відпочинок, а я маю на акціях у супермаркетах виживати? Тобі шкода для матері зайвої тисячі?
— Я ж давав тобі гроші, мамо… Кожного місяця потай від Оксани давав!
— Мало! — гаркнула вона. — Мені потрібно було більше! Я хотіла мати свій капітал, щоб ні від кого не залежати! А Віка — це онука моєї давньої знайомої. Їй теж гроші були потрібні. Ми б тебе пощипали рік-другий, вона б потім «виїхала за кордон», і все! Ніхто б не постраждав, крім твого гаманця, який і так ця жаба контролює!
Вона тицьнула в мене пальцем, але я вже не відчувала образи. Тільки безмежну гидливість.
— Вийдіть геть з мого дому, — тихо сказала я.
— Ти мені не вказуй! — почала була свекруха, але Максим перебив її.
— Іди, мамо. Іди і більше не приходь. Я не хочу тебе бачити. Принаймні дуже довго.
Вона ще щось кричала в під’їзді, проклинала мене, казала, що я відьма і що Максим ще приповзе до неї навколішках, коли я його кину. Але ми її вже не слухали.
Ми сиділи на кухні до самого ранку. Максим плакав. Дорослий чоловік, сильний, надійний, плакав, як дитина, яку зрадив найближчий світ. Його мати використала його найсвятіші почуття — батьківський інстинкт і провину перед минулим — щоб просто викачувати гроші.
Чи пробачила я йому? Так. Бо він не зраджував мені як жінці. Він просто виявився занадто доброю людиною, яка не вірила, що рідна мати може бути такою цинічною.
Зараз ми живемо за новими правилами. Гроші у нас тепер на видноті, жодних «таємних заначок» для мами Люби. А запах ванілі… я викинула всі освіжувачі повітря з цим ароматом. Тепер у нашому домі пахне тільки кавою, спокоєм і правдою.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
