Перед тим, як піти від чоловіка, я довго думала. Адже у нас є двоє дітей, і я любила свого чоловіка, як би там не було. Він добре знав про мої сильні почуття до нього, тому і не думав, що я наважуся піти, а тим часом, Віктор поводив себе не найкращим чином.
Одружилися ми вже в зрілому віці, нам обом було по 30 років. Я на момент нашого весілля вже зробила непогану кар’єру, і сама себе забезпечувала.
Володимира я полюбила, тому не звертала увагу на те, що він менш успішний, ніж я. Я сподівалася, що у шлюбі чоловік старатиметься більше, адже тепер він – глава сім’ї.
Стали ми жити, спочатку все було добре. Я завжди заробляла більше, ніж мій чоловік. Він особливо не старався. Володимира цілком все влаштовувало, тож він нічого не змінював.
Він не збирався звільнятися з колишньої роботи та шукати більш прибуткову. Мене це сильно не засмучувало, адже бюджет у нас був окремим. Ми лише скидалися на спільні потреби.
Я народила першу дитину, і коли зрозуміла, що після того, як я пішла в декрет, грошей у нас стало значно менше. Тому я найняла няню (за свої гроші), а сама вийшла на роботу, бо зрозуміла, що так буде вигідніше.
І знову певний час була стабільність завдяки тому, що я добре заробляла. А нещодавно я народила другу дитину, і знову виникла та сама проблема – що робити?
У мене була відкладена певна сума, і я захотіла купити собі машину. З нею я змогла б значно швидше і ефективніше справлятися з завданнями на день.
До того ж, я реально не могла тягатися із двома дітьми у громадському транспорті. Тим більше, мені потрібно було бути мобільною, тому що я не сиділа в декреті, а продовжувала працювати.
Саме тому я таки купила собі автомобіль. Маленький, компактний, але на ходу. Це була не розкіш, а необхідність.
Чоловік засудив моє рішення. Він вирішив, що я марную гроші і витрачаю їх безрозсудно. На його думку, я могла б і без машини обійтися. Володимир вважає, що це не потреба, а розкіш, без якої я могла б обійтися.
Я впевнена, що він так розізлився через те, що у нього машини не було, а у мене вже з’явилася першої.
Володимир зателефонував своїм батькам. Ті прибігли і теж почали мене картати, що я бездумно вчинила, адже автомобіль – це додаткові витрати. Вони мені влаштували таку сцену, що я вам навіть передати не можу.
А я не розуміла, яке вони право мають мене вичитувати, адже я в них грошей не просила, сама заробила, сама купила. Які питання? Але свекри вимагали, щоб я віддала машину чоловікові. Мовляв, він заслужив, а я ще ні.
Чоловік мені навіть сказав, що він зі мною розлучиться, якщо я не погоджуся на їхню пропозицію. Але він не очікував, що я оберу другий варіант. Я просто мовчки почала збирати речі.
Того ж дня я з дітьми поїхала до матері. Чоловік був ошелешений, він явно не був готовий до такого повороту, думав, що я жартую.
Це рішення не було зовсім спонтанним, я його довго обдумувала, а ситуація з цією машиною лише стала останньою краплею.
– Що ти робиш? Дітям батько потрібен! – картають мене свекри.
А я вже їх не слухаю, бо нам потрібен годувальник сім’ї, а коли я в шлюбі все тягну на собі, і чоловікові моєму це підходить, то тут нема про що і говорити.
Батьки мене прийняли разом з дітьми у себе без зайвих питань. А чоловік щодня телефонує і просить все повернути назад, але я повторювати свої помилки не хочу. Його поїзд пішов. Ну хіба не так? Щось мені підказує, що я справлюся і без нього.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
