В той день залі засідань людей було зовсім не багато. Увагу привертав кремезний чорнявий чоловік на вигляд років сорока, який щось голосно пояснював своїй супутниці-блондинці, вбраній у все яскраве та модне. Яскравими були навіть її манікюр та пишна висока зачіска. Поруч тихенько й непомітно сиділа старша жіночка у вицвілій хустині. Усіх трьох присутніх об’єднувало одне прізвище – Федоренко. Трохи пізніше довідалась, що позивачка – жіночка у вицвілій хустині – мати, а відповідачі – син і його дружина. Почалося слухання їхньої справи.
Старенька, повільно спираючись на палицю, ледь підвелася, втерла кінчиком хустини сльозу й почала свою сповідь: За матеріалами
– Я на утриманні. Стара вже, хворію часто. Коли син буває вдома, то іноді й підкине мені якусь копійчину, харчів завезе чи ліків… А так – у відрядженнях… Власне, він сам може сказати…
Голос чоловіка прорізав тишу:
– Все почалося після мого одруження. Моя кохана дружина з дуже інтелігентної родини, а мати моя – звичайна проста жінка. Жити разом ми не змогли відразу. Я часто буваю у відрядженнях, а дружині хіба до неї старої, і своїх справ вистачає. От і зібралися ми, щоб вирішити і встановити належний відсоток для матері, щоб вона завжди і своєчасно отримувала допомогу, без нарікань.
До слова підвелася й інтелігентна невістка:
– Звичайно, так буде менше всім клопотів, я згодна з цим. Та й свекруху буду менше бачити. Вона якась несучасна, неохайна, не любить нових речей, власне, майже нових речей. Бо скільки разів я одягала ту кофтину – вирішила їй віддати, а вона не прийняла, а зі своїм шматтям не розлучається, носить його по 100 років. Ви тільки подивіться на оцю її хустину… Мені соромно дивитися на неї. А ще й до сьогодні не зізнається нам, хто ж батько мого чоловіка, тобто її сина, щось тримає в таємниці від нас…
Після короткотривалої тиші старенька знову нерішуче звелася на ноги й попросила слова.
– Мабуть, на все свій час. Та й не житиму вічно. А люди нехай не думають, що була я якоюсь непутньою жінкою чи гулящою. Мені час до часу всі люди дорікають, що не знаю, хто батько мого Івана. Так, не знаю я цього. Та й матері його також не знаю, де вона та хто вона… Жила я тоді сама. Батьків рано не стало моїх. Працювала я в той час на швейній фабриці в райцентрі. Якось пізно поверталася зі зміни й помітила картонну коробочку під парканом. Та коробка ніби рухалася. А потім почулося, наче кошеня нявчить. Так і подумала, що хтось виніс до смітника ближче, а раптом хтось забере. Розгорнула ганчір’я і… дуже здивувалася, мало не втратила свідомість – там було немовлятко! Взяла його на руки й мерщій додому. Помила, переповила. Гарненький чорнявий хлопчик. Ні записки, ні речей не знайшла. Пригорнула до себе і не могла вже відпустити його зі своїх рук. Добре, що мала молоко в холодильнику – прокип’ятила, погодувала. Коли хлоп’я заснуло, зайшла до сусідів порадитися, а вже потім не роздумуючи зібрала скромні пожитки, збереження й поїхала в село. Там згодом купила козу, аби Іванкові здорове молоко було… А що вже хустка моя невістці не подобається, то й на те є причина, що я її ношу мало не щодня. Цій хустинці – чверть століття. Вона мені дуже дорога та рідна. Це Іванко мій мені на першу зарплатню купив і подарував.
…Зворушений чоловік кинувся до старенької, впав на коліна, притис її до себе. Уперше він не приховував сліз, які просвітлювали йому душу. Як він міг так повестися з найріднішою людиною у світі.
Людмила ЧЕЧЕЛЬ
Передрук без гіперпосилання на Ukrainians.Today суворо заборонений!
Фото ілюстративне – delovaya.
