– Нарешті я все зрозуміла. Попросила сина допомогти на городі, – розповідає пенсіонерка Валентина Григорівна. – Я взагалі рідко до нього звертаюся, може, три-чотири рази за сезон. В цьому році навіть ще не чіпала його жодного разу. Намагаюся сама справлятися, знаю, що він бажанням їздити на дачу не горить. Але тут без чоловічої сили було не обійтися. І справ ж було на півтори години. Але син відмовився!
– Не захотів їхати?
– Уявляєш, так. Ми, каже, мамо, з Анною вирішили, що дача – це тільки твоя затія! Хочеш нею займатися – займайся сама. Нам вона не потрібна, тому нас більше не чіпай, їздити ми туди не будемо, і допомагати тобі на дачі ми не зобов’язані.
Я була ошелешена почутим, як, так – не зобов’язані допомагати? Тоді я теж не зобов’язана допомагати вам! Збирайте свої манатки і з’їжджайте з моєї квартири! Куди хочете! Місяць вам знайти житло. Щоб до першого числа вас в квартирі не було!
… Синові Валентини Григорівни взимку виповнилося тридцять п’ять. У нього дружина і дочка, що перейшла в другий клас. Восени має народитися друга дитина.
Живуть «діти» з самого початку в квартирі, яка дісталася Валентині Григорівні у спадок, і, мабуть, щиро вважають її своєю.
Дружина сина, Анна, з народження дочки практично не працює – вже вісім років. Намагалася кудись влаштуватися за рік до школи дитини, пропрацювала сім або вісім місяців, і перед першим класом звільнилася знову. Сидить удома, забирає доньку зі школи, робить з нею уроки, пече пиріжки.
Працює в їхній родині один син. Він далеко не олігарх, але завдяки тому, що за знімання квартири «діти» не платять, грошей їм впритул, але вистачає. Живуть без надмірностей, поїздок і особливих розваг, але, все-таки, зводять кінці з кінцями.
А недавно Валентина Григорівна зауважила, що Анна знову в очікуванні. Син підтвердив її здогадки.
– Мене навіть до відома не поставили, от як. Хоча, звичайно – хто я така? Розмовляти ще зі мною, планами ділитися! Анна вічно з задертим носом ходить, відповідає через силу. То не спитай, це не скажи, не думай нічого порадити.
Валентина Григорівна важко зітхає.
– І щось так прикро стало, ще й з дачею цією. Так, мені важко вже одній працювати, в шістдесят п’ять років! А вони не зобов’язані, бачиш! Я допомагаю їм завжди, чим можу. Квартиру свою віддала, з дитиною сиджу, коли треба. З дачі їм все тягну. Ніколи з порожніми руками не приходжу! З пенсії обов’язково внучці гостинчик купую, подарунки на всі свята намагаюся дарувати хороші, дорогі, потрібні.
– Але вони ж і не просять всього цього? Продуктів з дачі, подарунків, гостинців з пенсії?
– Але ж і не відмовляються! Беруть все, що приношу, і кажуть «спасибі»! Особливо квартира добре зайшла. Хоча і кабачки з дачі приймають, особливо коли я сама притягну їх їм на поріг. І все життя ось так. Зобов’язана тільки я, а не вони. Якщо допомога потрібна мені – її не допросишся.
– Слухай, ну а про квартиру – це ж ти не серйозно, так? Просто так сказала? Йти ж їм нікуди особливо зараз. Один працюючий, і стільки ротів. Та ще й невістка при надії. Їй зараз влаштуватися кудись взагалі нереально.
– Знаєш, спочатку я зопалу сказала, звичайно. Ніхто і не сприйняв серйозно. Але потім дзвоню синові через кілька днів, інакше вже питання – а він зі мною розмовляє так сухо, ніби я провинилася перед ним! Треба ж, мати посміла не тільки допомоги попросити, але ще і дорікнути квартирою.
– Ображається?
– Ображається! Хоча це я ображатися маю. Загалом, я зрозуміла, що треба, мабуть, думати про себе. Здавати квартиру і наймати людей, наприклад. Знаєш, якби він нормально розмовляв по телефону хоча б, може, я теж би спробувала все забути. Але ця розмова крізь зуби – мало не «чого дзвониш?»! Не запитав, як я взагалі, чи вирішила свою проблему на городі. Ну скільки можна вже? Кажу йому: – Так, Степане, ви речі вже збираєте? Він, такий: – Які, мовляв, ще речі? Я йому кажу – а ти що, не зрозумів, що я сказала про квартиру? Повторити? Я що, жарти жартувати з вами буду? Шукайте житло і з’їжджайте.
– А він що?
– Через півгодини передзвонює – обговорили, мабуть, з Анною перспективи. Зовсім іншим тоном вже розмовляє. Давай ми тобі, каже, грошей дамо, наймеш там, на дачі, кого-небудь, зроблять тобі все, що потрібно! Ти ж розумієш, мовляв, що я шість днів в тиждень працюю, сім’ю утримую, підробітки хапаю і їздити на дачу просто фізично не можу. А я йому кажу: – Степане, а справа вже не в дачі навіть. Просто цей випадок наочно показав, що я зі своїми проблемами нікому не потрібна. Сьогодні ви на дачу приїхати відмовилися, завтра точно так же в лікарню з’явитися не захочете, бо не зобов’язані.
– Та ну тебе, навіщо перебільшувати? Дача – це все-таки більше хобі, а лікарня – це інше зовсім.
– Нічого не інше! Я і синові так сказала. Кажу, ось скільки разів за останні кілька років ти мені сам хоча б по телефону подзвонив? Виключаючи ось цю розмову? Мовчить! Тому що – жодного разу! Весь час я дзвоню, цікавлюся, питаю. Буду з цією справою припиняти, мабуть. У сусідки дочка ріелтор, каже, що з квартирою проблем не буде.
– А син з родиною куди?
– А це не моя справа. Хай он до мами Анни їдуть, в село. Буде їздити на роботу довше, на годину раніше вставати. Будиночок там невеликий, але це нічого. Зате не будуть мені нічим зобов’язані.
Фото ілюстративне – vesti.
