Доки діти будуть рідними…
– Він не приїде! – плакала Діна в день свого повноліття. За матеріалами
Ледве заспокоївши дочку, я сама подзвонила колишньому чоловікові.
– Все, досить! Їй вісімнадцять, я вільний! – спокійно сказав Толік в трубку. – Мені свого ростити треба, а ви далі самі як-небудь!
І трубку кинув. А через день апарат абонента став недоступний. І у його дружини теж.
Обіцянки, плани, все зникло.
Ми розлучилися десять років тому, за обопільною згодою. Ділити нам було нічого, тому я поїхала з донькою до батьків. Толік залишився жити в своїй квартирі. Іноді він брав Діну на канікули, обіцяв забрати до себе, коли вона поступить в інститут.
Аліменти платив. Час від часу. Я не подавала, він сам, добровільно. Якщо все разом скласти, то кілька тисяч за десяток років нашкребти можна.
І ось. Документи в інститут подані, речі зібрані. Діна збиралася їхати до батька відразу після святкування дня народження, на яке батько пообіцяв приїхати. І не приїхав.
Він пропав не тільки з мережі, але ще і змінив місце проживання. Діна подумала, що це поганий розіграш, ті його слова, які він сказав мені. І помчала до нього.
А там чужі люди. Сказали, що недавно купили цю квартиру. Де старий власник – вони не в курсі. Поїхали в невідомому напрямку.
Всі мовчать. У соцмережах Толіка і його дружини ми в чорному списку, телефони в обох недоступні, ні адреси, нічого. Рідні Толіка нібито нічого не знають.
Не розумію, до чого були всі ці обіцянки? Боявся, що на аліменти подам? Так я відразу вирішила, що без нього обійдуся.
Він допоміг дочці вибрати ВНЗ, запросив до себе жити. Сам покликав! Будував далекосяжні плани. І? Він же заздалегідь знав, що нічого не буде! Чекав вісімнадцяти.
Закриваю очі і бачу: сидить Толік, дивиться на годинник, про себе рахує секунди. Північ. Діна стала повнолітньою. І різко розлюбив. Ось п’ять хвилин тому любив, і бац – розлюбив. Поставив кнопку батьківської любові на режим викл. Хіба так буває?
Свою дитину йому треба виростити … А потім, коли та, нова дитина стане повнолітньою, цей вимикач батьківській любові теж спрацює?
Діна вперлася, що хоче розшукати батька. Для того, щоб в очі йому подивитися. А навіщо? Він ясно дав зрозуміти, що все, його участь в житті Діни закінчено. Сенс нав’язуватися?
Продати квартиру і втекти … Поміняти роботу, номер телефону, перевернути своє життя з ніг на голову … І все це тільки для того, щоб дочка, яку він сам же і запросив до себе жити, його не знайшла. Дитячий садок!
Знімаю Діні квартиру, вона вчиться, підробляє вечорами. І продовжує шукати тата всього лише для одного погляду. Сподіваюся, що знайде, і вже тумблер дочірньої любові до батька буде вирубаний раз і назавжди.
Хочеться вірити, що Анатолій одумається, і згадає, що в нього є доросла дочка, яка потребує його. Бо діти – завжди залишаються дітьми.
Фото ілюстративне, з вільних джерел.
