З дитинства я пам’ятаю, що моя мама з татом постійно сварилися, їм важко було ужитися під одним дахом. Тому коли мені виповнилося десять років, батьки розлучилися. Тато поїхав від нас назавжди, а мама через два роки вдруге вийшла заміж. Не знаю чому, але вони вирішили на певний час відправити мене до бабусі.
У мами почалося нове життя, вона повністю була поглинута турботою про свого нового чоловіка і зовсім забула про мене. Допомоги від мами не було і ми з бабусею жили на її пенсію. Бабуся не любила татову обраницю, але, на щастя, ця неприязнь не поширювалася на мене. Я дуже схожа на тата зовні, тому бабуся дуже мене любила.
Ми жили скромно, але в любові і турботі. Бабуся стала мені і татом, і мамою, вона завжди була поруч і у всьому мене підтримувала. Її не стало, коли я вчилася на другому курсі університету. Крім мене, родичів у бабусі не було, і квартира бабусі дісталася мені. Після того, як я вступила в права спадщини, до мене прийшла моя мати, вперше за останні чотири роки.
Вона почала мене переконувати помінятися з нею квартирами. Адже їм з чоловіком тісно у двокімнатній, а мені, з її слів, одній, трикімнатної квартири явно забагато. Почувши відмову, мама почала кричати:
– Я – твоя мати! Я тебе народила і виростила! Ти повинна бути мені вдячна!
Я її навіть слухати не стала:
– Бабуся мене виховала! Не ти. Ти просто викреслила мене з свого життя, коли зійшлася зі своїм другим чоловіком. Я тобі нічого не винна!
Ми розійшлися на такій, досить неприємній ноті. Наступна наша зустріч відбулася ще через п’ять років. До того часу я вже вийшла заміж, у мене народився син. Ми з чоловіком жили в квартирі моєї бабусі. Поява мами стала для нас великою несподіванкою. Я не хотіла пускати її в квартиру. Так не робиться: не можна кинути свою дитину, а через багато років заявитися до неї в будинок, ніби нічого й не сталося. З кімнати вийшов син і запитав:
– Мамо, хто ця тітка?
Мама швидко взяла ініціативу в свої руки:
– Я – твоя бабуся. Запросиш мене в гості? А то твоя мама мене виганяє.
– Я тебе не знаю. Мамо, вона правда моя бабуся? Чому ти про неї не говорила? – запитав у мене син.
– Любий, йди в кімнату. Я тобі все потім поясню.
Закривши двері в кімнату, я повернулася до матері.
– Навіщо ти прийшла? Тільки не треба мені розповідати казку про материнські почуття, які несподівано прокинулися.
Мама сіла на порозі і почала плакати. Вона розповіла, що її обдурив чоловік. Що вони збиралися купити квартиру, продали мамину. А він забрав гроші і втік. А тепер їй ніде жити і вона вирішила пригадати про існування потрібної квартири у власності її дочки.
– Я залишуся тут. Ти – моя дочка, ти мене не залишиш на вулиці, я не могла виховати тебе поганою людиною. Я буду жити в твоєму домі! Тільки тому, що я тебе народила! Я пустила її переночувати – дійсно, не виставляти ж її на вечір на вулицю.
Вранці я зателефонувала тітці Ганні, маминій двоюрідній сестрі, яка живе в селі. І домовилася, що завтра мій чоловік привезе їй мою матір. У селі завжди потрібні робочі руки, а натомість їй нададуть житло. Якщо мати думала, що вона буде жити в моєму будинку на всьому готовому, як ні в чому не бувало, то вона помилилася. Моя бабуся замінила мені мені матір. Таким моїм рішенням мама була дуже незадоволена.
– За що ти так зі мною? Я ж твоя мама!
Десь в глибині душі мені шкода її, але так буде краще.
Фото ілюстративне – uznayvse.