Ніч видалася ще гіршою. Цього разу Віталія «перебрала» з напоями, і її організм почав бурхливо протестувати. У квартирі, де двері в кухню були відсутні, а в спальню зачинялися нещільно, кожен звук і кожен крок ставав надбанням усіх присутніх. Подружжя замість сну викликало лікаря, бігало з водою та ліками
Анжела довгий час була в пошуках себе. Зарплати чоловіка цілком вистачало на гідне життя, але їй хотілося реалізації. Дітей вони поки не планували, тож вона зосередилася на кар’єрі. Не без допомоги зв’язків Валерія, її влаштували на непогану посаду у велику компанію, де пообіцяли швидке зростання.
Їхнє життя нагадувало ідилію. Однак стосунки з родиною почали потроху холонути. Успіх рідко викликає щиру радість у тих, хто залишився позаду; чомусь людська природа така, що співчувати горю набагато легше, ніж розділяти тріумф. Анжела спочатку засмучувалася, що телефон дедалі частіше мовчав, але Валерій її заспокоював: — У них своє життя, у нас — своє. Побачиш, вони ще з’являться, коли їм щось знадобиться.
Він наче у воду дивився. Напередодні зимових свят зателефонувала троюрідна сестра Анжели, Віталія.
— Ой, Анжелко, як ви там? — голос сестри в слухавці звучав водночас і жалібно, і підлесливо. — Все добре, Віто. Працюємо, готуємось до свят. А як ваші справи? — Ой, не питай… Усе якось шкереберть. Мама прихворіла, на ліки йде купа грошей. Мене скоротили, фірма закрилася. А мій ще й до іншої пішов, уявляєш? Залишив ні з чим.
Анжела щиро співчувала. Вона була м’якою людиною і завжди близько до серця приймала чужі біди. — Жах який… Тримайся там. — Слухай, я чого дзвоню… Як там у вас у Львові з роботою? Кажуть, місто розвивається, вакансії є. — Та ніби непогано. Якщо шукати, то варіанти знаходяться. — Я от думаю теж перебратися. Хочу почати все з чистого аркуша. Змінити обстановку, знайти нормальну роботу. — Це правильне рішення, Віто. Впевнена, у тебе все вийде. Головне — не опускати руки! — Дякую, сонечко. Ти мені прямо надію дала. Тепер точно зважуся. — Ну, звісно. Як будеш у наших краях — заходь у гості, будемо раді побачитись.
Анжела сказала це зі звичайної ввічливості, не очікуючи, що сестра вчепиться за ці слова мертвою хваткою. — Дякую! Я завжди знала, що ти з усієї нашої рідні найдобріша. Не те що інші… Кажуть про вас із Валерчиком казна-що, а я не вірю. — Що кажуть? — здивувалася Анжела. — Та ніби ви загордилися в тому Львові, знатися ні з ким не хочете. Але я бачу, що це не так. Словом, я вирішила: приїду до вас прямо на Новий рік. Разом і відсвяткуємо, і я роботу почну шукати.
Анжела оторопіла, але заперечити забракло духу. Їй не хотілося руйнувати образ «доброї сестри», тому вона лише розгублено підтакнула і пішла розповідати новину чоловікові.
— До нас Віталія приїде, — обережно почала Анжела ввечері. Валерій відірвався від ноутбука. Його погляд не віщував нічого доброго. — Оце так новина. Я взагалі-то не планував сидіти вдома на свята. Хотів до друзів сходити, до ратуші погуляти. — Ну… мабуть, доведеться плани трохи змінити. Або візьмемо її з собою, вона ж не заважатиме. — Ти впевнена, що вона приїде сама? — Я запрошувала тільки її. — Знаючи твою рідню, готуйся до десанту, — відрізав Валерій. — Валерчику, ну ти занадто упереджений! Вона ж у біді.
Вони ледь не посварилися, але вирішили не псувати настрій перед святами. Проте за тиждень, коли на порозі з’явилася Віталія з двома величезними валізами, Валерій зрозумів: його прогнози справджуються.
— Ого, скільки речей! — вигукнула Анжела, допомагаючи затягнути багаж у передпокій. — Та я ж назовсім! Слухайте, а чого у вас ліфта немає? Такі будинки незручні, ледь витягла це все, — замість привітання видала гостя. — А де Валера? — гукнула вона, не чекаючи відповіді. — Ва-ле-ра! Виходь, помагай!
Чоловік вийшов із кухні з обличчям людини, яка вже рахує дні до від’їзду гостей. — Що трапилося? — Там мама внизу з сумками. Іди допоможи, їй не можна важке піднімати, вона ж після хвороби. — Яка мама? — Валерій закляк. — Тітка твоєї дружини, Ніна Степанівна! Іди швидше, на вулиці сиро, вона застудиться під вашим львівським дощем. — Ми чекали тільки тебе, Віто, — тихо зауважив Валерій. — Ну ти даєш! Як я матір одну покину? Вона ж хвора! — образилася сестра.
Анжела, намагаючись згладити гострі кути, штовхнула чоловіка в бік. Той зітхнув і пішов на вулицю за «хворою» тіткою. — Дівчата, я чесно кажучи, думала ви завтра будете. Не встигла нічого святкового приготувати, — вибачалася Анжела. — Та нічого, ми люди прості. Бачу, Валера вечеряв, от і ми з ним за компанію поїмо, — Віталія вже господарювала на кухні. — Ми з Віточкою невибагливі, нам аби спокій, — додала Ніна Степанівна, міцно обіймаючи Анжелу.
— Треба б зустріч відзначити. Неси щось зі своїх запасів, — змовницьки прошепотіла Віталія Валерію, коли той заніс останню сумку. — У мене немає особливих запасів. — А там? — Віталія вказала на шафу-вітрину, де стояло кілька пляшок дорогого вина та ігристого, купленого спеціально до новорічної ночі. — Діставай, Валерчику… Я потім ще куплю, — тихо промовила Анжела. Їй було ніяково виглядати скупою перед родичами.
Ніна Степанівна та Віталія швидко оцінили якість напоїв. Пляшка за пляшкою — і незабаром на столі не залишилося нічого з того, що подружжя відкладало для святкового вечора.
— Ох, гарно пішло. Тепер і поспати можна, — оголосила Віталія. — Дорога виснажлива. Правда, мамуль? — Авжеж. Анжелко, а де тут у вас кімната для гостей? У мами спина слабка, їй треба найзручніше ліжко. — У вітальні диван розкладається, він досить зручний. Можете там удвох розміститися, — запропонував Валерій. — Ти що, знущаєшся? Як ми вдвох на одному дивані? Я звикла до комфорту, — похитала головою Віталія. — Мам, ти як? Але Ніні Степанівні було вже все одно. Алкоголь подіяв розслаблююче: вона щось мугикала під ніс і намагалася пританцьовувати, зовсім забувши про «хворий» хребет.
Зрештою, господарям довелося дістати стару розкладачку. Віталія всю ніч крутилася, і метал видавав такий скрип, що заснути було неможливо. А під ранок Ніна Степанівна за хропіла з такою силою, що вікна в старій кам’яниці, здавалося, почали вібрувати.
Вранці Валерій та Анжела, втомлені й невиспані, пішли на роботу. Гості залишилися господарювати. Протягом дня вони добре виспалися, прогулялися центром міста, відвідали кілька кав’ярень (щоправда, розраховуватися за них довелося грошима, які Анжела залишила «на господарство»), а ввечері повернулися якраз до приходу господині.
Анжела стояла біля плити, намагаючись приготувати вечерю на чотирьох. — О, ми якраз апетит нагуляли! — весело вигукнула Віталія. — Почекаємо Валеру? Він скоро буде. — Та чого чекати, ми вже голодні як вовки. Давай на стіл.
Коли Валерій повернувся, він застав картину, яка йому зовсім не сподобалася: гості вже все поїли, а на столі стояли порожні пляшки з нового «святкового запасу», який Анжела необачно поповнила вдень. Родички були в піднесеному настрої, почали невдало жартувати про його «київську пиху» та «львівську скупість». Валерію довелося вечеряти на самоті в спальні, бо перебувати в одній кімнаті з галасливими гостями сил не було.
Ніч видалася ще гіршою. Цього разу Віталія «перебрала» з напоями, і її організм почав бурхливо протестувати. У квартирі, де двері в кухню були відсутні, а в спальню зачинялися нещільно, кожен звук і кожен крок ставав надбанням усіх присутніх. Подружжя замість сну викликало лікаря, бігало з водою та ліками.
Наступного дня Віталія проспала до вечора. Анжела, повернувшись з роботи, побачила вщент захаращену кухню: гори брудного посуду, плями на стільниці та неприємний запах. — Мені вже краще, — кволо промовила сестра з дивана. — Рада за тебе. Могла б хоч посуд помити… — Ой, Анжелко, не починай. Я ледь вижила! Мабуть, той паштет, що ти купила, був несвіжий. Отруїлася я.
Анжела лише зітхнула. Вона почала прибирати, відчуваючи, як усередині закипає роздратування. Коли повернувся Валерій, його терпець остаточно урвався. — Ти вже знайшла їм інше житло? — похмуро запитав він дружину. — Не було часу, на роботі завал… — А дарма. Бо я довго не витримаю.
У цей момент з’явилися Віталія та Ніна Степанівна. Вони виглядали цілком здоровими. — О, картопелька з огірочками! — зраділа тітка. — Валерчику, під таку закуску гріх не випити по чарці. — Ні, — відрізав Валерій. — Більше жодного алкоголю в цьому домі. Інакше ночуватимете на вулиці.
В кімнаті запала тиша. Віталія почервоніла, а Анжела втиснула голову в плечі, хоча в глибині душі була вдячна чоловікові за твердість. — Віто, ти ж казала, що приїхала роботу шукати? — намагалася перевести тему Анжела. — Та хто ж перед самим Новим роком на роботу влаштовується? — засміялася сестра. — От відсвяткуємо, тоді й подивлюся.
Валерій багатозначно подивився на дружину. — Я знайшов тобі варіант, — сказав він наступного вечора. — Моєму знайомому на склад потрібен комірник. Зарплата середня, але для початку вистачить, щоб знімати кімнату. Завтра на 16:00 співбесіда.
Віталія знехотя погодилася, але наступного дня… просто не пішла. — Ой, Валерчику, ми з мамою на екскурсію поїхали до собору, там так гарно! Не розрахували час, навігатор підвів. Можна на завтра перенести?
Наступного ранку Валерій сам пішов її будити, але Віталія знову «захворіла». — Ой, мабуть, температура… Все тіло ломить. Та й диван ваш… спина розвалюється. Жахливі умови! — Якщо умови жахливі — виїжджайте, — спокійно сказав Валерій.
— Куди це ми маємо їхати? Ми в гостях! — обурилася Віталія. — Гості — це на два дні. Далі — це вже проживання, і воно має бути або платним, або корисним. Ви не робите ні того, ні іншого. — Ти що, з рідні гроші братимеш? — ахнула Ніна Степанівна. — Гроші не візьму, але й терпіти це більше не буду. Ви двічі підвели мене перед роботодавцем.
Віталія підвелася з розкладачки, і в її очах з’явився виклик. — Знаєш що? Я не піду на склад. Я взагалі-то освічена людина, мені нормальна посада потрібна. Може, і директорська! А якщо вам тут тісно, то в чому проблема? У вас же є нова квартира, пуста стоїть. Ми з мамою готові переїхати туди.
Анжела, яка стояла в дверях, заклякла від такого нахабства. — Там немає меблів. Тільки порожні стіни, — промовила вона. — Нічого, розкладачку заберемо. А мамі я якусь тахту куплю, в інтернеті повно вживаних за копійки. Там же є туалет і кухня? Оце нам і треба. Перевозьте нас туди.
Валерій раптом усміхнувся. Це була холодна, розважлива усмішка. — Знаєш, Віто, а це ідея. Анжело, збирайся. — Куди? — не зрозуміла дружина. — Ми їдемо до ваших родичів у передмістя Києва. На всі свята. Він повернувся до Ніни Степанівни. — Давайте ключі від вашої квартири. Ми там поживемо з комфортом, поки ви тут «бізнес» будуєте. Ми ж рідні люди, правда? Ви у нас безкоштовно — і ми у вас так само. У мене якраз відпустка.
Родички переглянулися. Нахабство Віталії кудись зникло. — Ну… ми так не домовлялися… Там зараз люди живуть, друзі Віти на свята заїхали… за гроші… — почала виправдовуватися тітка. — То нехай виїжджають. Ви ж у нас живете, а свою квартиру здаєте? Непогано придумано. Отже, або ключі, або через годину ваших речей тут немає.
— Ви не маєте права! Ми гості! — верещала Віталія. — У вас є вибір: або готель, або дорога додому. Залишіть ключі від нашої квартири на полиці. Завтра вранці тут нікого не повинно бути.
Валерій схопив Анжелу за руку і вивів з квартири. — Де ми ночуватимемо? — тремтячим голосом запитала вона. — У готелі. А вранці повернемось і поставимо крапку.
Віталія та Ніна Степанівна весь вечір обговорювали, як Анжела «зіпсувалася» під впливом чоловіка. — Це все він! Накрутив її. Раніше вона б останню сорочку віддала, — бідкалася тітка. — Нікуди ми не поїдемо. Погрожує він… Хто нас вижене посеред зими? Посидимо тут тиждень-другий, а там побачимо. Безкоштовно ж!
Жінки ситно повечеряли залишками хазяйських продуктів і лягли спати. Але о восьмій ранку їх розбудив не просто стукіт, а справжній гуркіт у двері. На порозі стояв Валерій з двома чоловіками кремезної статури в темній формі.
— Ви хто такі?! — закричала Віталія, загортаючись у ковдру. — Охоронна фірма. Квартира здана нам під охорону на святковий період, — суворо відповів один із них. — Прохання негайно звільнити приміщення. — Я поліцію викличу! — Викликайте. Ми якраз надамо договір оренди та документи про те, що ви перебуваєте тут без згоди власника, — спокійно сказав Валерій. — Хлопці, допоможіть дамам зібрати валізи.
Побачивши серйозні обличчя охоронців, Віталія зрозуміла — жарти скінчилися. Звідкись у «хворої» Ніни Степанівни взялася неймовірна енергія: вона за десять хвилин спакувала всі речі, про які раніше казала, що вони «непідйомні».
Через пів години родички вже стояли на вокзалі з квитками на найближчий потяг додому. Львівське повітря раптом здалося їм надто холодним, а місто — негостинним.
З того часу Анжела та Валерій з цією гілкою родини не спілкувалися. Родичі ще довго розпускали чутки про те, якими «черствими» стали львів’яни, але подружжя це мало хвилювало. Вони нарешті святкували Новий рік у своїй квартирі — в тиші, спокої та з повним розумінням того, що справжня доброта повинна мати міцні кордони.
Чи хотіли б ви, щоб я розвинув цю тему і написав про те, як Анжела згодом налагодила стосунки з іншими родичами на своїх умовах?
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
