Софія закривала валізу, і звук блискавки розворушив тишу. Вона востаннє оглянула кімнату, що дісталася їй від бабусі. Грудневе сонце ледь пробивалося крізь замерзле вікно, кидаючи сірі плями на старий, потрісканий паркет і вицвілі, облуплені кути. Ця квартира, розташована майже в центрі міста, була її єдиним спадком і водночас постійним докором: ремонту вона вимагала капітального, а грошей, як завжди, катастрофічно бракувало.
— Ти справді їдеш? На пів року? — у дверях, спершись на одвірок, з’явилася Дарина, її молодша сестра. — Це ж не жарти!
— А що мені залишається? — Софія застебнула блискавку, з натяжкою. Кожна річ у цій валізі — це місяць економії. — Тут, на моїй роботі, я отримую двадцять п’ять тисяч гривень. У Вроцлаві обіцяли близько п’ятдесяти, а з понаднормовими — до вісімдесяти. За пів року я назбираю достатньо на нормальний ремонт, на нову електрику і теплу підлогу. Тут я так і помру, дихаючи старим пилом.
Дарина пройшла до кімнати, повільно окинула поглядом радянську шафу, старий, але цілий бабусин сервіз за склом.
— Зрозуміло. Велика Польща тебе чекає. Ключі залишиш?
— Навіщо тобі? — Софія нахмурилася.
— Ну, як навіщо? — Дарина знизала плечима, наче пояснювала щось очевидне дитині. — Пошту перевіряти, квитанції забирати. Щоб не накопичувалися борги, як завжди. Чи ти хочеш, щоб тут все заросло пліснявою, а батареї прорвало?
Софія замислилася. Логіка у словах сестри була залізна. Комунальні рахунки приходили регулярно, та й просто доглянути житло не завадило б. Порожня квартира, особливо взимку, завжди створює проблеми.
— Тільки доглянеш? Жодних… експериментів? — Софія хотіла сказати «гостей», але стрималася.
— Софіє, та що ти! — Дарина сплеснула руками, і обличчя її спотворилося удаваною образою. Вона завжди була майстринею драм. — Я що, злодійка, по-твоєму? Хочеш сказати, що я полізу у твої речі?
— Я не це мала на увазі, Дарино…
— Ні, ти прямо говори! — голос сестри став вищим, наче готувався до істерики. — Думаєш, я вкраду щось? Бабусин сервіз, пам’ятний годинник, чи може, твою стару біжутерію?
Софія похитала головою. Вона знала, що сваритися перед від’їздом — погана прикмета, і ще гірше — зайвий стрес.
— Добре, ось ключі. Раз на тиждень заглядай, перевіряй батареї та квитанції. І, будь ласка, жодного стороннього запаху.
Дарина забрала зв’язку, засунула в кишеню куртки і з посмішкою, що здалася Софії трохи надто солодкою, посміхнулася.
— От і добре. Не хвилюйся, сестричко. Твій палац буде під моїм пильним контролем.
Вранці Софія вже сиділа в потязі на Перемишль. Вона дивилася у вікно на засніжені українські поля і думала про майбутні шість місяців. Робота обіцяла бути важкою — пакувальницею на великому логістичному складі, але ціль у вигляді 150 000 гривень наближала до мрії про нове життя.
Перші тижні у Вроцлаві пролетіли, як один сірий день. Софія вставала о п’ятій ранку, їхала на склад, годинами стояла за конвеєром, розбирала коробки, маркувала, пакувала. Тіло гуділо від втоми. Увечері вона валилася без сил у знімній кімнатці гуртожитку, яку ділила ще з трьома дівчатами, і засинала, ледве торкнувшись подушки.
Вероніці, точніше, Дарині, вона дзвонила рідко, зазвичай у вихідні, коли могла дозволити собі п’ять хвилин на розмову.
— Як справи? Квартира в порядку?
— Та все гаразд, — відповідала сестра. Голос її здавався на диво веселим, навіть занадто. — Була минулого тижня, провітрила, полила вазони. Все чисто, як ти й залишила.
— Квитанції прийшли? Ти їх оплачуєш?
— Прийшли, я їх на полицю поклала. Не хвилюйся. Я ж відповідальна.
Розмови були короткими. Дарина ніколи не затримувалась на лінії надовго, завжди відповідала односкладно, ніби поспішала кудись. Софія списувала це на її вічну метушню і заспокоювала себе: головне, що дім стоїть, а борги не ростуть.
Час минав. Грудень змінився на січень, потім на лютий. Софія звикла до графіка, навчилася економити на всьому, навіть на хлібі, і відкладала майже половину кожної зарплати. Розрахунки показували: до середини червня вона матиме потрібну суму. Вона вже уявляла, як обирає шпалери та сантехніку.
У середині березня, коли сніг у Вроцлаві танув, перетворюючись на брудну сльоту, Софія вийшла з нічної зміни і побачила три пропущені виклики. Усі — від сусідки Ольги Петрівни, яка жила поверхом вище і знала їхню родину ще з бабусиних часів. Літня жінка ніколи не дзвонила просто так, тим більше пізно вночі.
Софія передзвонила одразу.
— Ольго Петрівно? Що сталося? У мене серце не на місці!
— Софієчко, рідна, ти де зараз?
— У Польщі, на роботі. А що?
— Ти квартиру здала?
Серце Софії тьохнуло, як обірваний дріт. Усередині все стиснулося в тугий, холодний вузол.
— Яку здала? Ні, звісно. Чому ви питаєте?
— Бо там люди живуть, дитинко, — голос сусідки був стривоженим шепотом. — Вже тижнів зо три. Спочатку якась молода пара була, така галаслива, постійно музика. Потім вони з’їхали. А тепер ось жінка з маленькою дитиною. Я думала, що ти комусь із рідні дозволила.
Софія завмерла посеред гуртожитку, де її оточували сплячі тіла та тихе сопіння. Перехожі робітниці обходили її стороною, а вона не могла поворухнутися.
— Ольго Петрівно, я нікому нічого не здавала. Квартира мала стояти порожньою. Я залишила ключі Дарині, щоб вона приглядала…
— Ой, дитино… Тоді біжи сюди швидше. Тут щось не те. Вона здає її, я бачила. І двері в тебе вже якісь інші стоять.
Нові двері. Сторонні люди. Це був удар, підліший, ніж фізичний.
Софія кинулася до вокзалу шукати квитки. Найближчий потяг до Львова йшов через чотири години. Вона купила місце, зібрала речі в ту саму валізу, яку пакувала з надією, і написала на роботі, що терміново їде через сімейні обставини.
Всю дорогу, майже добу, Софія намагалася додзвонитися до Дарини. Спочатку телефон був недоступний, потім сестра скидала дзвінки, а потім просто перестала відповідати. На десяту спробу, вже на під’їзді до Києва, Дарина нарешті відповіла.
— Аліно, я зайнята, на нараді, передзвоню пізніше.
— Дарино, стій! Там хтось живе у моїй квартирі! Що ти накоїла?
Пауза. Ця пауза була занадто довгою, занадто винною.
— Звідки ти знаєш? — прошепотіла сестра.
— Мені сусідка дзвонила! Каже, там люди ходять, мешканці міняються, як у готелі! Ти щось знаєш про це?
— Я… Слухай, давай потім поговоримо, гаразд? Я зараз не можу.
— Дарина!
Гудки. Сестра кинула слухавку.
Софія стиснула телефон у руці так сильно, що побіліли кісточки пальців. Тепер вона не просто підозрювала — вона знала. Її сестра, поступила з нею дуже підло, коли вона заробляла ці кляті 150 тисяч гривень в чужій країні.
Потяг прибув рано-вранці. Софія взяла таксі. За півгодини вона вже стояла біля рідного під’їзду. Сніг лежав сірими, розмокшими купами, і все виглядало так само, як у грудні. Тільки світ всередині Софії змінився безповоротно.
Вона піднялася на третій поверх, зупинилася перед дверима. Дійсно, двері були інші, нові, добротні. Вони не належали її бабусі. Зсередини долинали голоси — жіночий та дитячий. Хтось сміявся.
Софія натиснула на дзвінок.
Кроки. Звук обертання нового, подвійного замка. Двері відчинилися, і на порозі з’явилася незнайома жінка років тридцяти п’яти, у домашньому халаті. На обличчі здивування.
— Ви хто? — Запитала жінка, прикриваючи двері.
— Це моя квартира, — Софія насилу видавила слова. — Хто ви така і що тут робите?
— Ваша? — Жінка спохмурніла. — Мені сказали, що господарка здає через знайомих. Я заплатила за два місяці наперед, плюс заставу.
— Кому заплатили?
— Дарині. Вашій сестрі. Вона сказала, що ви виїхали за кордон і довірили їй.
Софія відштовхнула жінку, не чекаючи відповіді, і зробила крок усередину. Те, що розкрилося погляду, змусило її спіткнутися.
Передпокій був завалений чужими речами. У кімнаті стояв розкладний диван, який Софія ніколи не бачила. Бабусин антикварний сервант, де стояв улюблений кришталь, був зрушений до стіни, дверцята відчинені, всередині порожньо. На підлозі валялися дитячі іграшки, в кутку дитячий візочок.
— Де мої речі? — Софія обернулася до жінки. — Де бабусин сервіз? Де годинник?
— Я не знаю, — розгублено відповіла жінка. — Коли я заселялася, то тут майже нічого не було. Меблі старі, ніяких сервізів.
Софія пройшла на кухню. Стіл подряпаний, на газовій плиті пригорілі плями, у мийці брудний посуд. Стіни вкриті жирними розводами. Вона відкрила шафу — порожньо. Ні одягу, ні коробок із документами, ні фотоальбомів.
— Ви повинні піти, — сказала Софія, розвертаючись до жінки. — Негайно.
— Але ж я заплатила! Це шахрайство!
— Мені байдуже. Це моя квартира, я нікому нічого не здавала. Збирайте речі. У вас година.
Жінка з дитиною поспішила звільнити житло. Софія вийшла на сходовий майданчик і притулилася до стіни, намагаючись не заплакати. Двері сусідньої квартири прочинилися, і Ольга Петрівна вийшла з обережним виразом обличчя.
— Софієчко, ти вже приїхала?
— Так, Ольго Петрівно. Встигла до того, як вона продала стіни.
— Я одразу зрозуміла, що щось не так! — жінка обійняла її. — Вона тут як хазяйка почувалася! Стоїть тут з якоюсь тіткою, передає ключі, гроші бере. А потім ті люди з’їхали, і з’явилася нова партія. А двері, бачиш? Теж поміняла, щоб ти старим ключем не зайшла, мабуть!
Софія заплющила очі. Все було продумано. Дарина поміняла замки, щоб убезпечити свій “бізнес”, і лише завдяки чесності сусідки Софія дізналася про зраду.
Софія сіла на сходинку і зателефонувала Дарині в останній раз.
— Де гроші? — голос тремтів від люті, що ледве стримується. — Де мої речі? Де бабусин сервіз і годинник, що вона тобі довіряла?
— Я продала їх, Софіє, бо мені погрожували! В мене кредит. Я не знала, що робити!
— Який кредит?
— Стовідсотковий. Я взяла велику позику і не змогла вчасно повернути. Почали дзвонити колектори, погрожувати. Мені були потрібні гроші, щоб хоч частково погасити борг і купити собі час!
— І ти вирішила, що моя квартира — це рішення? — крикнула Софія. — Ти здала мою квартиру без дозволу, продала мої речі і ще смієш говорити, що це було “трохи”?
— Аліно, ну зрозумій, я думала, що за півроку зможу здати кілька разів, заробити та повернути все на місце! Ти б навіть не дізналася!
— Не дізналася? — Софія зробила крок уперед. — Там чужі люди жили! Мої речі зникли! Квартира перетворена на прохідний двір!
— Я поверну, клянусь, я все поверну! Тільки забери заяву!
— Запізно, — Софія скинула виклик, її серце закам’яніло.
Минув місяць. Софія винайняла бригаду, почала відновлювати квартиру. Робітники міняли пошкоджений паркет, шпаклювали стіни, мили вікна. Гроші, накопичені у Вроцлаві, танули, як дим. На відновлення пішло майже вісімдесят тисяч гривень.
Дарина не з’являлася. За чутками від Ольги Петрівни, сестра справді зіткнулася із судом від ошуканих мешканців і тепер виплачувала їм гроші.
Якось увечері, коли Софія поверталася з магазину, на сходовому майданчику чекала Дарина. Сестра виглядала виснаженою, під очима — темні кола. Виглядала гірше, ніж будь-який робітник на польському складі.
— Софіє, нам треба поговорити, — голос її тремтів.
— Нам нема про що говорити, — Софія не дивилася на неї, дістаючи ключі.
— Будь ласка, вислухай. П’ять хвилин. До мене прийшли ті мешканці, останні. Вимагають повернути заставу. Двадцять тисяч. У мене нема грошей.
— І?
— Софіє, допоможи! Я ж твоя сестра! Я не можу платити!
— Сестри одна одну не обкрадають, — Софія відчинила двері. — І не дурять. Ти здавала квартиру, ти отримувала гроші, ти й розбирайся. Це ціна твоєї жадібності.
— Я можу все виправити!
— Ні. Не можеш, — Софія зайшла до квартири. — Ти вкрала у мене не лише гроші та речі. Ти вкрала довіру. А її не повернеш.
Софія зачинила двері, залишивши Дарину на майданчику. Стукіт її серця був єдиним звуком у новому, відремонтованому передпокої.
Прощення не повертало бабусині речі. Не повертало півроку каторжної праці в Польщі. Не повертало спокою та впевненості у тому, що рідні люди не зрадять.
З того часу Софія нікому не залишала ключів. Навіть коли знову виїжджала у відрядження, просила Ольгу Петрівну лише перевіряти поштову скриньку.
Квартира поступово обростала новими речами, новими спогадами. Старе залишилося в минулому — разом із сервізом, годинником та ілюзіями про сімейну відданість.
Софія більше не шкодувала про рішення не прощати сестру. Деякі вчинки не мають терміну давності. Зрада — одна з них.
А яка ваша думка?
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
