Михайло вийшов на пенсію. Все частіше його навідували сумні думки.
«Що далі?», – міркував він пізно увечері, сидячи на подвір’ї. «Кому я потрібний?».
Два рази одружився і розлучився. Дітей не було. Ось тепер він залишився один.
Була в нього дівчина, давно. Тендітна, гарна, з великими блакитними очима і з русявими косами до пояса. Зустрів Михайло її біля озера і закохався.
А потім… А потім поїхав додому. Спочатку переписувалися, а потім якось усе закрутилося, закрутилося, дівчата з’явилися і забулося перше кохання – Марічка.
Чому він її забув тоді? Та хіба тепер зрозумієш чому? Вона ж чекала, що він виконає обіцянку, приїде за нею.
Тепер сидить Михайло на подвір’ї, згадує ті часи та на душі тепло стає.
Згадав і озеро, і будинок Марійки і ліс, яким гуляли, і раптом згадалася адреса. Як він так чітко згадав, невідомо. Сорок років минуло, а треба ж, спливла адреса Марійки.
Вранці Михайло написав листа. Писав він загальні фрази – про погоду, про те, що життя пролітає і нарешті написав, що хотів би зустрітися.
Сходив на пошту, купив конверт і надіслав листа. Через два тижні надійшла відповідь з одним словом: «Приїжджай».
У поїзд Михайло сів в останній момент, мало не запізнився. У купе сиділо два чоловіки років по сорок і жінка того ж віку. Звали її Олена. Розмова зав’язалася сама собою.
– Олено, а ви заміжня?
– Ні, так вийшло, що заміж не вийшла, а син є.
– Мабуть, нудно без чоловіка жити?
– Я з чоловіками не жила. Мама мене виростила сама і в мене чоловіка не було. Так доля склалася.
– І я один живу, теж така доля склалася, – сказав Михайло.
– Так, може, ми вас зараз засватаємо, – підморгнув один з чоловіків, що сиділи з ними в купе.
– Ні, Олена мені в дочки годиться, а я їду до жінки, яку люблю з молодості, – Михайлу не подобалася ця розмова і він її припинив.
Пізно ввечері чоловіки вийшли на своїй станції, а Олена та Михайло ще довго розмовляли. Кожен розповідав про своє життя, про людей, з якими їх зводила доля.
Потяг підходив до їхньої станції.
– Мені шкода з вами розлучатися, – сказала Олена. – Вас зустрічатимуть?
– Ні, я не сказав, що приїжджаю. Адресу я і так пам’ятаю, дістануся.
– То, може, нам по дорозі? А ось і мама. Зараз я вас познайомлю.
Михайло не вірив своїм очам, назустріч йшла його Марія. Постаріла, щоправда, і коси обстригла, але очі…
Він обійняв її:
– А я з твоєю донькою їхав, виявляється.
– З нашою, Михайле, з нашою.
– Як так? Чому ти тоді мені ще не написала?
– Не хотіла, щоб ти залишився лише через дитину. Утримати можна лише коханням. А якщо ти не приїхав, то кохання минулося. Який сенс розповідати про дитину.
– Але тепер я точно нікуди не поїду. Нарешті у нас буде щаслива родина, – сказав Михайло.
– А ми і не збиралися тебе відпускати, – лагідно посміхнулася Марія.
Фото ілюстративне.