— Ти чого в пальті сидиш? Наче не в себе вдома, — Оксана заскочила на кухню, кинула ключі на стіл і на мить завмерла, дивлячись на мене.

Я здригнулася. Справді, сиджу. Плечі підняла, втягнула голову, руки в рукави ховаю. А пальто те — добротне, італійське, ще там куплене, на розпродажі в Неаполі. Воно довге, тепле, але тут, у цій величезній кухні з дорогою плиткою, я в ньому виглядаю, мабуть, як якась заїжджа циганка.

— Та щось підмерзла, доцю, — прошепотіла я, намагаючись усміхнутися. — Протяг тут у вас… чи то в нас.

Оксана зітхнула, зняла свій стильний пуховик і почала клацати чайником. А я дивлюся на неї і думаю: «Господи, яка ж вона доросла. Коли це сталося?». Я пам’ятаю її з бантиками, пам’ятаю, як вона плакала, бо коліно збила. А тепер переді мною стоїть чужа, впевнена в собі жінка, яка вчить мене жити у моїй же хаті. Хоча ні, не в моїй. Хата вже давно записана на Володю, а я тут — так, на дожитті. Як далека родичка, яку прихистили з ласки, бо куди ж її, стару, дінеш?

Мені зараз шістдесят вісім. Вік такий, що вже ніби й пора відпочити, але цей відпочинок гірший за будь-яку роботу. Рік тому я остаточно повернулася з Італії. Здала свій «пост», передала ключі від квартири синьйори наступній заробітчанці й поїхала додому. Думала — все, тепер заживу. Буду внуків бавити, квіти сіяти, на лавці з сусідками ляси точити.

А воно не так сталося, як гадалося.

Згадую той день, коли мені стукнуло п’ятдесят. Страшний вік для жінки в дев’яностих і на початку нульових. На заводі, де я проробила двадцять років, зарплату видавали то каструлями, то якимись купонами, які знецінювалися швидше, ніж ти доходила до магазину. Чоловік мій, Петро, теж на копійках сидів. Ми жили як у тумані: прокинувся, щось поїв, потягнув лямку — і спати.

Ми з Петром тоді вже й не розмовляли майже. Так, «принеси-подай», «купи хліба». Любов давно вивітрилася, лишилася тільки звичка ділити одну ковдру і одну каструлю борщу. Діти росли, треба було їх на ноги ставити. Володя якраз інститут закінчив, Оксана в технікумі вчилася. Грошей не було ні на що — навіть нові чоботи доньці купити була ціла проблема.

І тут дзвонить Валя, моя колишня колега. Вона поїхала в Італію пів року тому. — Ганко, ти не уявляєш! — кричала вона в слухавку, а я чула, як там на фоні щось дирчить — чи то мопед, чи то життя інше. — Я тут за місяць заробляю стільки, скільки ти на заводі за два роки не бачила! Важко, спина тріщить, дупи синьйорам мию, але гроші, Ганко, гроші справжні! Кидай усе, приїжджай. Я тобі місце підшукаю.

Я тоді ніч не спала. Ходила по хаті, дивилася на ці обдерті шпалери, на старий холодильник, який гудів як трактор. Вранці кажу Петрові: — Поїду я, Петю. Треба хоч дітям щось дати, якщо ми самі в злиднях прожили.

Він навіть оком не моргнув. Покурив на балконі, виплюнув недопалок і каже сухо: — Як вирішиш, так і буде. Мені що — я й сам справлюся.

Я чекала, що він скаже: «Ганю, не їдь, пропаду без тебе». Або хоч за руку візьме. А він… наче тільки й чекав, щоб я з очей зникла.

Відправила я Оксану заміж — сусідський хлопець Андрій якраз посватався. Зробили скромне весілля, позичили грошей на столи, і через тиждень я вже стояла на вокзалі з велетенською сумкою, у якій лежало два халати і надія на краще майбутнє.

Перші роки в Італії я пам’ятаю як один суцільний довгий день. Я не бачила ні Риму, ні Флоренції. Я бачила тільки стіни квартир і обличчя старих жінок, за якими доглядала. Моя перша синьйора, Марія, була злим бісом у спідниці. Вона розмовляла зі мною, як з меблями, могла кинути тарілку на підлогу, якщо паста здалася їй пересоленою.

Я плакала щовечора в туалеті, бо це було єдине місце, де можна було закритися. Писала листи (тоді ще мобілок не було нормальних), розпитувала, як там Оксана, як Володя. А у відповідь чула: «Мамо, прийшли ще грошей. Ми вікна поміняли», «Мамо, треба на ремонт даху», «Мамо, Володя хоче машину».

І я надсилала. Все до останнього цента. Собі залишала тільки на хліб і найдешевшу каву. Навіть одяг не купувала — синьйорині доньки віддавали своє старе.

Через чотири роки я вперше приїхала додому у відпустку. Петро і Володя зустріли мене на новому «Мерседесі» — правда, вживаному, але для нашого села то був космос. Під’їжджаємо до хати — а я її не впізнаю! Замість нашої старої мазанки — кам’яний паркан, другий поверх вигнаний, дах блищить дорогою черепицею.

— Ого, — тільки й змогла сказати я. — Це все ти, мамо! — радів Володя. — Бачиш, яку ми фортецю будуємо? Ще трохи — і буде найкраща хата в районі.

І я пишалася. Боже, як я тоді пишалася! Думала: «Ось вона, моя робота. Ось куди моє здоров’я йде — у ці стіни, у цю красу». Сусідки збігалися дивитися, що я привезла, заглядали через паркан. А я ходила як королева, хоча в голові ще стояв запах хлорки і старечих ліків.

Ми зробили величезну помилку. Ми не просто ремонтували хату — ми будували «палац». Триста квадратних метрів! Навіщо? Для кого? Тоді здавалося — для всіх. Володя одружився з міською дівчиною Людою. Вона прийшла в нову хату на все готове. Оксана теж не відставала — я їй купила трикімнатну квартиру в місті, обставила меблями, зробила «євроремонт».

Я працювала вісімнадцять років. Вісімнадцять! За цей час Петро помер. Я навіть на похорон не встигла — поки візу зробила, поки квитки… Приїхала на сороковини. Хата була вже повністю готова. Мармурові сходи, підігрів підлоги, кухня така, що в ній можна літак посадити.

Але в тій хаті мені вже не було місця. Петрове ліжко винесли, на його місці поставили величезний телевізор. Мої старі речі кудись зникли. Володя з невісткою господарили по-своєму.

— Мамо, та чого ви переживаєте? — казав син. — Їдьте ще на рік, там якраз онукові на навчання треба підскладати. Ви ж там уже як своя, мову знаєте.

І я їхала. Як той віл, якому морквину перед носом повісили. Мені здавалося, що чим більше я зароблю, тим більше мене будуть любити. Що ці стіни — це моя страховка на старість. Що коли я повернуся, мене посадять на покуті, будуть чаєм напувати і дякувати за кожен цеглинку.

Рік тому в мене просто відмовило тіло. Одного ранку я не змогла встати з ліжка — ноги розпухли, як колоди, спину перекосило так, що дихати було боляче. Лікар в Італії сказав: «Синьйоро, якщо ви хочете жити — зупиніться».

Я подзвонила доньці. Вона приїхала, забрала мене. — Мамо, досить. Ти своє відбатрачила. Сідай і відпочивай. У нас хата — палац, місця всім вистачить.

І ось я тут. У своєму «палаці».

Перший місяць було ніби нічого. А потім почалося. Виявилося, що я в цій хаті — зайвий елемент. Я заважаю Люді готувати, бо «не так ставлю каструлі». Я заважаю внукам дивитися серіали, бо мені хочеться поговорити про життя.

Онуки — це окремий біль. Вони виросли без мене. Для них я — «бабця з Італії», яка привозила дорогі кросівки і гаджети. Вони не знають, яка я була в молодості, як я співала, як я їх любила на відстані. Коли я намагаюся розказати якусь історію зі свого життя, вони просто дивляться в телефони. — Ба, та ми це вже чули, — кидає внук, не підводячи очей.

А Володя… мій син. Він став таким схожим на батька — сухим і байдужим. Тільки тепер у нього ще й запити виросли. Він знає, що в мене на картці лишилося трохи грошей «на смерть» — те, що я відкладала таємно від усіх. І він ходить довкола мене, як кіт біля сметани.

— Мамо, машина щось барахлить. Треба нову брати, бо соромно перед сусідами на такому кориті їздити. Ти б підкинула трохи, все одно ж лежать без діла…

А я дивлюся на нього і хочу кричати: «Це моє здоров’я там лежить! Мої безсонні ночі, мої приниження від чужих людей!». Але мовчу. Бо боюся, що якщо не дам — він взагалі перестане зі мною вітатися.

Ось і зараз. Оксана налила чай, сіла навпроти. — Мамо, ну чого ти мовчиш? Чого в пальті? Зніми, роздягнися. Люда каже, що ти цілими днями в своїй кімнаті сидиш, навіть виходити боїшся.

Я глянула на доньку. — Оксанко, а ти знаєш, про що я шкодую найбільше? Вона здивовано підняла брову. — Про що? Що мало заробила?

— Ні, — я захитала головою, і сльози самі покотилися по щоках. — Шкодую, що я не побудувала собі маленьку хатинку на одну кімнату. Десь там, за садком. Щоб там була моя плита, моя чашка і мій спокій. Щоб я не відчувала себе винною за те, що дихаю цим повітрям у «палаці», який сама ж і оплатила.

Оксана відвела очі. Вона знає, що я права. Але що вона може зробити? У неї своє життя, свій ремонт, свої проблеми.

— Мамо, не вигадуй. Ти просто перевтомилася. Поїдь у санаторій, підлікуйся. — Не хочу я в санаторій, — обірвала я її. — Я хочу додому. Тільки дому в мене немає.

Я згадала італійців. Вони дивні люди. Синьйора Марія, хоч і була шкідливою, завжди казала: «Ганно, навіщо ви, українці, будуєте такі великі будинки? Ви ж у них не живете. Ви живете в Італії, миєте нам підлоги, а ваші будинки стоять порожні. Для кого вони?».

Я тоді сміялася, казала, що це для дітей, для онуків. А тепер розумію — вона була права. Ми збудували пам’ятники своїй гордині, а не житло. Величезні, холодні коробки з дорогого бетону, у яких немає місця для любові.

Останнім часом я все частіше думаю про те, щоб продати свою частку — хоча хто її купить у рідного сина? Або просто забрати ті «смертні» гроші й купити собі якусь стареньку однокімнатну квартиру в місті. Хай там буде обдертий лінолеум, хай сусіди зверху топчуть, але то буде моє.

Я хочу зайти на кухню і не думати, чи не розгніваю я невістку тим, що поставила чайник не на ту конфорку. Я хочу розкласти свої старі фотографії, які зараз лежать у коробці під ліжком, бо «вони не вписуються в інтер’єр».

Шкода тільки, що в шістдесят вісім років починати життя спочатку — це як намагатися склеїти розбиту вазу, з якої вже давно витекла вода.

Оксана допила чай, чмокнула мене в щоку і побігла — у неї справи, у неї життя вирує. А я залишилася на кухні. Повільно розстебнула пальто. Один ґудзик, другий…

На стіні висить величезний годинник з позолотою. Він цокає так гучно, що здається — це не час іде, а молоток забиває цвяхи. Кожен «тік» — це мій день в Італії. Кожен «так» — це гривня, вкладена в ці стіни.

Я підійшла до вікна. Надворі вечоріло. У сусідній хаті, такий же великій і «багатій», світилося лише одне вікно на першому поверсі. Там теж живе баба Марія, яка десять років пропрацювала в Португалії. Ми з нею іноді перегукуємося через паркан.

«Ну що, Ганко, — каже вона мені, — напрацювалися?». «Напрацювалися, Маріє», — відповідаю я.

І ми обоє мовчимо. Бо сказати більше нічого. Ми купили своїм дітям майбутнє, але при цьому випадково продали своє власне «зараз».

Я таки зняла пальто. Повісила його на спинку стільця. Треба йти в свою кімнату. Там тепло, там м’яке ліжко, там дорогі шпалери. Але чомусь мені здається, що якби я зараз могла повернутися в той далекий рік, у нашу стару мазанку з обдертими стінами, де ми всі тулилися на одній кухні, але були своїми… я б нікуди не поїхала.

Я б краще ходила в старих чоботях, але не відчувала б цього холоду в серці, який не може розтопити жоден підігрів підлоги.

Люди вчаться на помилках, це правда. Але як же боляче розуміти, що твоя найбільша помилка — це те, чим ти найбільше пишалася все життя.

Я вимкнула світло на кухні. У темряві «палац» здавався ще більшим і ще чужішим. Десь на другому поверсі сміялися внуки — там у них своє життя, сучасне, цифрове, у якому немає місця для історій старої жінки про те, як пахне італійське море на світанку, коли ти йдеш на роботу, щоб заробити на ще одну цеглину для їхнього благополуччя.

Спеціально для Українці Сьогодні.

Фото ілюстративне.