Мені 34 роки, ми з чоловіком у шлюбі вже 7 років, донедавна у нас все було добре.
Живемо ми на території чоловіка, в будинку його батьків. Олександр сам запропонував після одруження йти до нього, бо там великий будинок, багато місця.
Дім і справді просторий, на два поверхи, але там ремонт не робився купу років. Щоб привести все до пуття, треба дуже багато грошей.
У нас є 5-річна дочка. Але у мого чоловіка є ще двоє дітей від двох попередніх шлюбів. Олександр платить аліменти, і по можливості допомагає їм.
Восени минулого року не стало мого батька. Мами не стало роком раніше, братів-сестер у мене немає, так що я стала єдиною спадкоємицею батькової однокімнатної квартири і невеликої земельної ділянки в дачному масиві в 10 хвилинах їзди від міста.
І ось чоловік і вся його родина почали наполягати, що землю треба продавати. Мовляв, навіщо вона потрібна, коли ви і так живете в приватному секторі, за неї платити треба, на ній працювати треба і все в такому дусі.
Це стало причиною того, що у нас з чоловіком почалися непорозуміння. Продай та продай, іншого від них нічого не чути. А гроші від продажу вони збираються вкласти в свій будинок.
А я проти вкладатися в чуже, адже в цього будинку купа потенційних спадкоємців!
Зараз я продам своє, і залишуся ні з чим, а в мене дитина росте, мені про неї треба думати.
Мою спадкову квартиру ми можемо продати і на земельній ділянці будувати свій будинок.
Але чоловік не погоджується, він не хоче з’їжджати від своїх батьків, він вважає, що це буде негарно по відношенню до них – залишати їх самих на старість.
Олександр вважає, що це його обов’язок – допомогти своїм батькам.
Я не маю нічого проти. Але чому він має це робити за мій рахунок?
Ситуація у нас зараз настільки важка, що чоловік каже, що якщо я не погоджуся, то ми розлучимося.
Мені не хочеться втрачати сім’ю. Але і робити неправильні, необдумані вчинки я теж не хочу.
Що робити, я не знаю.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.