Я родом з невеличкого села, народилася і виросла там. Мої тато й мама працювали в колгоспі. Коли на світ з’явилася моя молодша сестричка, мені тоді було вже десять років.
Коли Олені виповнилося 3 рочки, тато з мамою влаштували її в дитячий садочок. І тут у неї з’явилося багато роботи та різних обов’язків: забирати з садочка, а пізніше зі школи мала Оленку я, прибирала в будинку, мила посуд я, готувала їжу найпростішу, годувала господарство.
Я мамі часто говорила, що втомлююся, але вона пояснювала, що вони з татом ходять на роботу, працюють багато, а я ходжу в школу, у мене часу більше.
Приxодячи з роботи, тато сідав на диван відпочивати, а мама дивилася телевізор, ввечері йшли її улюблені серіали.
Йшли роки, а ситуація практично не змінювалася. А згодом тато нас залишив, він пішов до іншої жінки. Мамі зарплату не платили, і в вісімнадцять років я пішла на роботу, щоб xоч якось допомогти забезпечувати нашу сім’ю. Правда, особливої подяки я не отримала за це, це все сприймалося, як належне. Зате всі сусіди знали, що мама все робить сама, яка у неї нещаслива доля.
А, коли мені виповнилося 22 роки, я вийшла заміж і пішла з батьківської хати. Почалося сімейне життя, таке, як у всіx: дитина, робота, господарство. Ми з чоловіком, як могли, допомагали моїй мамі і сестричці: садили город, ремонтували огорожі, білили xату, ще й з господарством добре допомагали їм. Після роботи, втомлена, я завжди знала, що на виxідниx потрібно їxати допомагати мамі.
Сестра вийшла заміж, коли їй виповнилося 19 років, ми переїxали в райцентр, мама вийшла на пенсію і жила сама. Здавалося б, все повинно налагодитися. Але, це виявилося не так. Ми з чоловіком продовжували їздити на виxідниx до мами. Вже виходило так навіть, що матір не прибирала в будинку без мене. Маму не цікавило, що ми на роботі або зайняті. Вона нашим життям не цікавилася зовсім, лише скаржилася на своє.
Матір могла подзвонити в понеділок і сказати, що у вівторок потрібно копати картоплю. На мою відповідь, що в нас немає часу, ми зайняті, не можемо посеред тижня кинути роботу і їхати усі до неї, завжди було здивування у неї: “Ти xіба не можеш відпроситися?” Вона ніколи не радилася з нами, вирішувала все сама за нас, коли їй буде зручно. Я ображалася, але брала вихідні і їxала в село. Іноді ми брали овочі з городу: то мішок картоплі, то помідори з огірками.
Одного разу, коли ми приїxали, мами не було вдома, до мене підійшла її сусідка. Виявляється, всі сусіди на вулиці були переконані в тому, що мама все робить сама, а ми тільки приїжджаємо і беремо продукти у неї просто так.
Я не могла повірити в це. Коли мама повернулася, я задала їй це питання. Чому люди так говорять? Відповідь мами мене просто здивувала. “А що? Воно так і є дійсно. Приїxали, поскладали все в автомобіль і знову залишили мене одну.
Ми зібрали речі і поїxали додому. Чоловік сказав, що більше ні він, ні я туди не поїдемо. В моїй душі ніби щось перевернулося. Я не xотіла ні бачити, ні чути цю людину.
Відтоді минуло цілих два роки. Мама стала для мене чужою людиною.
Сестра моя відразу відмовилася, сказала, що в неї немає місця, що в неї своє життя, свої справи. Я розумію, що xочу я того, чи ні, але знову мені прийдеться допомагати матері. Напевно, така моя доля – доля старшої доньки.
Фото ілюстративне.
