31 грудня 2023 року почалося для Марини не з запаху мандаринів, а з крижаного холоду в шлунку. Вона знала цей стан — це було передчуття неприємностей. У їхньому домі зі Станіславом свята ніколи не були святами. Вони були мінним полем, де кожен неправильний подих міг спровокувати детонацію.
Марина мовчки мила підлогу на кухні. Вода була майже гарячою, але руки все одно мерзли. Софійка, їхня восьмирічна донечка з великими, як озера, очима, сиділа за столом. Вона старанно вирізала сніжинки з паперу, намагаючись не шуміти.
— Мам, — прошепотіла дівчинка, не піднімаючи голови, — а тато сьогодні добрий буде? Чи знову… сердитий?
Марина завмерла. Ганчірка вислизнула з рук. Як пояснити дитині, що настрій батька залежить не від її поведінки, а від темряви, яка оселилася в його душі вже багато років тому?
— Не знаю, сонечко… — Марина через силу усміхнулася. — Давай будемо старатися, щоб усім було добре. Ти он які гарні сніжинки робиш. Давай приклеїмо їх на вікно?
Марина вже давно не казала доньці «так». Вона навчилася жити в режимі очікування. За дванадцять років шлюбу вона вивчила всі фази Станіслава: від важкого мовчання до їдкого сарказму, який завжди переростав у крик. Станіслав вважав себе господарем життя. Квартира належала йому, і він ніколи не впускав нагоди нагадати про це. «Ти тут ніхто», «Без мене ти пропадеш», «Скажи дякую, що я вас терплю» — ці фрази стали фоновим шумом їхнього життя.
Близько одинадцятої вечора атмосфера в домі стала електричною. Станіслав уже встиг «розслабитися» з друзями в гаражі й повернувся додому в тому специфічному стані, коли будь-яка дрібниця здається особистою образою.
Марина розставляла тарілки на столі. Софійка, вбрана у свою улюблену сукню з блискучою зіркою, яку вони з мамою потай купили на розпродажі, сиділа на краєчку стільця.
— Мам, а ми куранти разом слухатимемо? — з надією запитала дитина.
Станіслав, який саме зайшов на кухню, подивився на стіл і скривився, наче від зубного болю.
— Це що таке? Я ж казав купити нормальну шинку! Це що за сміття на тарілці? — він тицьнув пальцем у нарізку.
— Славо, це та сама шинка, що й завжди… — спокійно відповіла Марина, відчуваючи, як тремтять коліна. — І шампанське те саме.
— Не смій мені суперечити! — голос Станіслава став хрипким. — Ти все робиш навмисно! Ти хочеш зіпсувати мені свято! Ти знову все псуєш, як і минулого року, як і завжди!
— Тату, не кричи, будь ласка… — Софійка стиснула мамину руку. Її маленькі пальчики були крижаними.
Станіслав різко обернувся до доньки. Його погляд був несамовитим. — І ти туди ж? Мати навчила?
Він різко пішов у коридор, схопив куртку Марини з вішака і кинув її на підлогу. Потім відчинив вхідні двері навстіж. Морозне повітря під’їзду миттю увірвалося в теплу квартиру.
— Забирайтеся! — прогарчав він. — Обидві! Мені набридло тягнути на собі цей тягар. Ідіть до своєї матусі, до подруг — куди хочете! Щоб до ранку духу вашого тут не було!
У кімнаті повисла тиша. За вікном хтось уже запустив перший феєрверк. «Бах! Бах!» — святкові вибухи звучали як постріли в спину.
Софійка подивилася на маму широко розплющеними очима. У них не було сліз, там був лише величезний, дорослий розпач. — Мамо… тато нас не любить, так?
Ці слова були тихими, але вони вдарили Марину сильніше за будь-яке слово Станіслава. У цей момент усередині неї щось померло — і водночас щось народилося. Вона зрозуміла: якщо вона залишиться зараз, вона вб’є душу своєї дитини.
— Одягайся, Софійко, — твердо сказала Марина. Вона не плакала. Сльози будуть потім. Зараз працював інстинкт виживання.
Вона схопила сумку, де завжди тримала документи, накинула куртку. Вони вийшли в під’їзд, не озираючись. Станіслав грюкнув дверима так, що здригнулися стіни.
Вони їхали останнім автобусом до мами Марини, на інший кінець міста. Софійка дрімала, притулившись до маминого боку. Марина дивилася у вікно на вогні святкового Києва. Рівно о дванадцятій вона побачила, як небо розквітло тисячами вогнів.
— З Новим роком, — прошепотіла вона в темряву. — Нехай він буде іншим.
Мама зустріла їх у нічній сорочці. Вона не кинулася обіймати доньку. Вона лише важко зітхнула й опустила плечі. — Знову? — втомлено запитала вона, пропускаючи їх до квартири. — Марина, ну скільки можна? Сьогодні ж свято. Чого ти не промовчала? Чого не перетерпіла?
— Мамо, він виставив нас за двері. Софійка бачила все.
— Ой, ну виставив… проспиться — вибачиться. Ти ж жінка, Марино. Маєш бути мудрішою. Сім’ю треба берегти за будь-яку ціну. Дитині потрібен батько.
— Мамо, — Марина подивилася на неї довгим, пронизливим поглядом. — Я берегла. Дванадцять років. Я виправдовувала його, терпіла холод, ковтала образи. Але я не дозволю йому зламати доньку. Краще без батька, ніж у постійному страху.
Мати лише підібгала губи. Зранку вона вже недвозначно натякала, що її пенсія маленька, квартира заставлена речами, і «надовго вам тут місця не вистачить». Марина зрозуміла: тут підтримки не буде. Вона була одна проти всього світу.
Перші дні січня були туманними. Марина шукала роботу і житло одночасно. Грошей було в обріз — вона встигла забрати лише невелику суму, яку відкладала «на чорний день». І ось цей день настав, і він був чорнішим за вугілля.
Вона йшла вулицею, міцно тримаючи Софійку за руку. Вітер пробирав до кісток. Раптом біля них пригальмувало авто.
— Марина? Це ти?
Вона обернулася. Перед нею стояв чоловік у теплому пальті. Андрій. Її однокласник, з яким вони колись сиділи за однією партою. Він трохи посивів, з’явилися зморшки біля очей, але посмішка залишилася тією ж — теплою і якоюсь дуже надійною.
— Боже, Андрію… скільки років… — Марина спробувала усміхнутися, але губи здригнулися.
— Що з тобою? Ти вся синя від холоду. Ходімо в кафе, тут за рогом, — він не чекав відповіді, просто відкрив двері закладу.
За чаєм Марина вперше за довгий час заговорила. Вона не збиралася сповідатися, але слова самі виривалися назовні. Андрій слухав. Він не перебивав, не давав порад у стилі «треба було терпіти», не засуджував. Він просто був присутнім.
— Знаєш, — сказав він, коли Марина замовкла, — я теж проходив через розрив. Це важко. Але жити в пеклі — ще важче. Я не одружений зараз. І якщо тобі потрібна допомога… У мого знайомого є невелика квартира під оренду. Вона проста, але чиста і тепла. Він здасть її тобі недорого, я домовлюся.
— Андрію, я не можу…
— Можеш. Заради неї, — він кивнув на Софійку, яка з апетитом їла тістечко. — А з роботою теж придумаємо. Нашій фірмі якраз потрібен бухгалтер з твоїм досвідом.
Він допоміг. Без пафосу, без зайвих питань. Андрій став тією опорою, якої Марина ніколи не мала в шлюбі. Він допоміг перевезти ті кілька сумок, які вона з боєм забрала з квартири Станіслава. Він полагодив кран у її новій маленькій оселі.
Вони почали зустрічатися. Це не було палке кохання з першого погляду. Це було щось значно цінніше — повага, яка переростала в глибоке почуття.
Якось увечері Софійка, засинаючи в їхній маленькій, але затишній кімнаті, прошепотіла: — Мам, а дядя Андрій дуже добрий. Він ніколи не кричить, правда?
— Правда, сонечко. Ніколи.
Минуло два роки. Марина подала на розлучення. Станіслав намагався погрожувати, потім плакав у слухавку, обіцяв змінитись, але вона була непохитною. Вона вперше в житті відчула смак волі. Вона навчилася сама платити за рахунками, вирішувати проблеми й, найголовніше, — усміхатися своєму відображенню в дзеркалі.
Той Новий рік вони зустрічали втрьох у новій квартирі Андрія. Не було криків, не було напруги. Був запах хвої, сміх Софійки та тихий затишок.
А ще за рік Марина знову одягла білу сукню. Це не було пишне весілля. Лише найближчі. Вона йшла до вівтаря, тримаючи за руку Софійку, яка вбралася у сукню з великою зіркою — тепер ця зірка сяяла по-справжньому.
Андрій чекав її попереду. Чоловік, який не нагадував про те, чия це квартира. Чоловік, який знав, що сім’я — це не власність, а партнерство.
Коли вони вийшли з РАЦСу, Софійка міцно обняла їх обох. — Тепер ми справжня сім’я? — запитала вона.
— Справжня, — відповів Андрій, піднімаючи її на руки.
Марина дивилася на небо. Падав легкий, пухнастий сніг. Вона згадала ту ніч, коли вони з дитиною стояли на морозі з однією сумкою. Тоді їй здавалося, що це кінець. А виявилося — це був початок.
Бо іноді Новий рік — це не про те, що залишитися і терпіти заради картинки. Це про сміливість зробити крок у невідомість. Про силу піти від того, хто руйнує, до того, хто будує.
Марина тепер точно знала: щастя — це не відсутність проблем. Щастя — це коли ти знаєш, що вдома тебе чекає любов, яка ніколи не вкаже тобі на двері.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
