Того року зима в їхнє містечко завітала несподівано і зухвало. Ще вчора листопад розливав під ногами сіру мряку, а сьогодні вранці сніг ліг щільним білим простирадлом, приховуючи тріщини на асфальті та втомлені обличчя перехожих. У маленькому містечку, що притулилося до старого соснового лісу, цей сніг сприйняли як знак: пора витягати гірлянди.
У панельній п’ятиповерхівці, де стіни, здається, пам’ятали ще перші кроки всіх дітей району, жила Олена Іванівна. Їй було трохи за п’ятдесят — той вік, коли жінка стає схожою на тихе глибоке озеро: всередині багато всього, а на поверхні — лише спокійна усмішка. Проте цього грудня озеро почало підмерзати.
Син Назар, її гордість, тепер «гриз граніт науки» у Львові. Донька Христина вже другий рік облаштовувала життя під сонячним небом Португалії. Відеозв’язок — це диво, звісно, але екран телефона ніколи не передасть запаху рідного волосся і не обійме у відповідь.
Олена стояла на кухні, розгладжуючи долонями стару вишиту скатертину. Вона була грубою, з льону, вишита ще її мамою червоними та чорними нитками. — Ну от, мамо, знову ми з тобою самі, — тихо прошепотіла Олена, розставляючи тарілки.
Вона готувала всі дванадцять страв. Хтось сказав би — навіщо? Навіщо ліпити вареники з вишнею, терти мак у макітрі до сьомого поту і настоювати узвар, якщо за столом буде лише одна людина? — Бо так треба, — відповідала вона сама собі. — Традиція — це нитка. Обірвеш її — і розсиплешся.
А за стіною, у квартирі номер сорок вісім, панувала інша тиша — важка і припорошена пилом. Микола Іванович, високий чоловік із густими сивими бровами, які робили його схожим на старого лісника, сидів біля вікна. Він вийшов на пенсію лише кілька місяців тому. Раніше його дні займали залізяки в автопарку та балачки з колегами, а тепер — лише радіоприймач та спогади про Марію.
Його Марія пішла три роки тому, забравши з собою запах випічки та звичку розмовляти з квітами на підвіконні. Діти кликали до себе в столицю, але він вперто відмовлявся: «Що я там робитиму на вашому двадцятому поверсі? Тут у мене ліс під боком і пам’ять».
Святвечір наближався, а Микола Іванович навіть ялинку не діставав. Навіщо? Щоб вона сипала голками на його самотність? Проте в магазин він таки пішов. «Куплю хоч яблук та меду, — подумав, — бо Марія б мені з того світу прочухана дала за порожній стіл».
Вже на зворотному шляху, коли він заходив у під’їзд, підступна ожеледиця та втомлені коліна зіграли з ним злий жарт. Микола Іванович послизнувся прямо перед ліфтом. Він не впав, вхопився за поручень, але тонкий пакет не витримав. Червоні яблука з гуркотом покотилися сходами вниз, розбігаючись, наче неслухняні діти.
— От же ж лихо… — прокректав він, намагаючись нагнутися.
Саме в цей момент двері сорок дев’ятої квартири відчинилися. На поріг вийшла Олена — вона саме збиралася винести сміття, але зупинилася, побачивши сусіда в оточенні фруктів.
— Миколо Івановичу! Давайте допоможу, куди ж ви так спішите? — вона швидко почала збирати яблука у свій кошик.
— Та я… я дякую, Оленочко. Руки вже не ті, та й пакет цей… паперовий, екологічний, хай йому грець, — він ніяково витер рукавом чоло.
— Та яка там старість, — Олена усміхнулася, і від цієї усмішки Миколі раптом стало затишніше. — Просто зима сьогодні сердита. Ходімо в ліфт, я піднесу.
Вони піднімалися повільно. Ліфт старенької п’ятиповерхівки скрипів, ніби теж скаржився на ревматизм. У тісній кабіні стояв густий, неймовірний запах.
— Узвар? — раптом спитав Микола Іванович, принюхуючись. — І кутя, — підморгнула Олена. — Якраз доходить на плиті. — Справжня? З горіхами та медом? — у голосі чоловіка почулися дитячі нотки. — Аякже. Хіба ж буває несправжня на Святвечір?
Двері відчинилися на їхньому поверсі. Кожен зробив крок до своїх дверей. Але перед тим, як встромити ключ у замок, Микола зупинився. — Ви… ви теж сьогодні самі, Олено? — Діти по телефонах, — коротко відповіла вона. — А так — сама. — Я теж.
Вони обмінялися поглядами, у яких було все: і біль втрат, і розуміння, і та сама тиха надія, яка народжується лише в різдвяну ніч.
Минула година. Олена вже запалила свічку. Стіл виглядав святково: грибна підлива, голубці з картоплею, пампушки. Вона сіла на стілець і раптом відчула, як стіни квартири стискаються. Тиша була такою густою, що її можна було різати ножем. Вона взяла ложку, але не змогла піднести її до рота. Перед очима постала мама, маленький Назар із замурзаним у сажу обличчям…
Раптом у двері тихо постукали. Не в дзвінок, який різав слух, а саме кулаком — обережно, ніби питаючи дозволу.
На порозі стояв Микола Іванович. На ньому була чиста прасована сорочка, а в руках він тримав велику миску з варениками. — Олено, ви мене вибачте… — він почав знічено, не піднімаючи очей. — Я тут вареників наліпив. Багато. Ну куди мені одному стільки? Я подумав… Може, ми… — він затнувся. — Ну, щоб не грішити самотністю в такий вечір?
Олена відчула, як у горлі з’явився клубок, але цього разу це був не сум. — Проходьте, Миколо Івановичу. У мене якраз кутя стигне, а голубців стільки, що я сама не впораюся.
Вони сіли навпроти. Спершу розмова не клеїлася. Микола зосереджено їв підливу, а Олена поправляла серветку. Але Різдво має свою магію — воно розв’язує язики й лікує душі.
— Знаєте, Оленочко, — Микола відставив тарілку і подивився на свічку. — Моя Марія завжди казала: «Миколо, якщо на Святвечір стіл накритий на одну душу, то це не свято, а випробування». Вона вірила, що в цей вечір Бог обов’язково посилає подорожнього. Виходить, я сьогодні ваш подорожній?
— Або я ваша сусідка-рятівниця, — засміялася Олена. — Моя мама теж казала, що на Різдво стіл має бути довгим. Не за розміром, а за кількістю сердець.
Вони розмовляли про все. Микола розповідав, як колись у дитинстві ходив колядувати до голови колгоспу і як той потайки давав їм цукерки. Олена згадувала, як донька вперше намагалася приготувати кутю і пересолила її, бо переплутала банки.
— Олено, а ви пам’ятаєте «Нова радість стала»? — раптом спитав Микола. — Хіба ж таке забудеш? — Давайте… тихо, по-сусідськи?
І вони заспівали. Його низький, трохи хрипкий бас і її чистий сопрано сплелися в одну мелодію. За стіною, у сусідніх квартирах, напевно, чули їх, але ніхто не стукав у стіну. У цей вечір пісня була законом.
— Ви дуже гарно співаєте, — тихо сказала Олена, коли остання нота розтанула в повітрі. — То я для Марії старався. Вона любила, коли я підспівував. Знаєте, Олено, я думав, що це буде найстрашніше Різдво в моєму житті. А воно… воно якесь справжнє. Навіть не знаю, як пояснити.
— Я знаю, — кивнула вона. — Справжнє — це коли не треба вдавати, що в тебе все ідеально. Коли можна просто поділитися хлібом і тишею.
Коли Микола Іванович йшов до себе, на годиннику вже була північ. На прощання він затримав її руку у своїй — рука була велика, мозолиста, але дуже тепла. — Дякую вам, сусідко. За світло. — І вам дякую, Миколо Івановичу. За вареники. Вони, до речі, смачніші за мої. — То секретний інгредієнт від Марії, — підмигнув він.
Наступного дня вони зустрілися біля поштових скриньок. — Добридень, Миколо Івановичу! Сніг бачили? Намело за ніч! — Добридень, Оленочко! Бачив. Треба йти помагати двірнику, а то наші дівчата з під’їзду ноги повідбивають. — То заходьте після «роботи» на чай, я якраз пиріг з яблуками затіяла. З тими, що вчора ліфтом подорожували. — Обов’язково зайду.
За тиждень приїхав Назар. Він зайшов у квартиру, кинув рюкзак і відчув запах чогось дуже смачного. — Мам, я вдома! О, а чого це в нас стільки чашок на столі? Гості були? — Були, синку. І гості були, і життя було, — Олена вийшла з кухні, сяючи очима. — Ого, ти якусь нову зачіску зробила? Чи мені здається? — Та ні, просто виспалася. Знаєш, Назарчику, Різдво — це ж не тільки про подарунки під ялинкою.
Син дивився на матір і не впізнавав її — кудись зникла та тужна складка біля губ, яка так мучила його під час відеодзвінків.
— А хто цей Микола Іванович, про якого ти в месенджері писала? — Сусід наш. Хороша людина. Самотня, як і я… була. Ми тепер по-сусідськи один за одним наглядаємо. То він мені полицю приб’є, то я йому борщу винесу. Знаєш, сину, виявилося, що для щастя іноді достатньо просто знати, що за стіною теж горить світло і хтось п’є чай з твого пирога.
Того року зима була довгою і сніжною, але в маленькому містечку біля лісу двом людям було зовсім не холодно. Бо Різдво — це не дата в календарі. Це коли ти відкриваєш двері на стук, тримаючи в руках миску з варениками, і кажеш: «Заходьте, у мене теж забагато».
І в цей момент десь на небі спалахує ще одна зірка. Справжня.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
