Ольга стояла на пероні, притискаючи до себе ручку старої валізи. Рання осінь у великому місті була зовсім не такою, як у її рідному містечку на Хмельниччині. Там осінь пахла яблуками й димом від спаленого листя, а тут — вологим бетоном, вихлопними газами та байдужістю тисяч ніг, що поспішали повз.

Їй було двадцять три. Диплом філолога з відзнакою лежав у теці, а в кишені — адреса гуртожитку від школи №112.

— Головне — зачепитися, — шепотіла вона собі під ніс, намагаючись не зважати на дрібний дощ, що мрячив за комір.

Школа зустріла її довгими коридорами, пофарбованими у блідо-блакитний колір, і специфічним запахом крейди та хлорки. Учительська нагадувала розтривожений вулик.

— Нова філологиня? — підняла окуляри на лоб завуч, Марія Іванівна. — Молода, зелена… Дивіться, Ольго Миколаївно, у нас тут дев’яті класи складні. Витримаєте?

Ольга витримала. Вона приходила за годину до першого уроку і йшла, коли сонце вже сідало за сірі багатоповерхівки. Перевірка зошитів стала її вечірнім ритуалом. Червона паста, виправлені помилки, акуратні зауваження на берегах — у цьому вона бачила сенс.

Саме за цим заняттям її одного вечора застав Віктор.

— Ви так очі зіпсуєте, — пролунав спокійний чоловічий голос.

Ольга здригнулася. У дверях вчительської стояв чоловік років тридцяти у бездоганно випрасуваній сорочці. Це був Віктор — учитель фізики, про якого колеги говорили з повагою: «Чоловік серйозний, господар».

— Треба до завтра закінчити, — ніяково посміхнулася вона.

— Давайте я допоможу вам із принтером, я бачив, він у вас знову «зажував» папір. І, до речі, я Віктор.

Він допоміг. А потім провів її до зупинки. Потім приніс каву в перерві. Потім запросив у кіно. Для самотньої дівчини в чужому місті Віктор став скелею. Він не дарував величезних букетів, але завжди знав, де купити дешевші продукти, як полагодити замок і чому треба закривати кватирку, щоб не було протягів.

Через чотири місяці він сказав:

— Навіщо тобі платити за ту кімнату в гуртожитку? В мене трикімнатна квартира, місця вистачить. Перевозь речі.

Вони розписалися швидко, у вівторок, між уроками. Ольга відчувала себе захищеною. Вона вірила: це і є те доросле, справжнє кохання.

Побут із Віктором виявився напрочуд регламентованим. Кожна річ мала своє місце. Чашка ручкою вправо, тарілки — за розміром. Спершу Ольга намагалася підлаштуватися, але з кожним місяцем вимоги Віктора ставали дедалі жорсткішими.

— Олю, я не розумію, чому на підвіконні пил? — він проводив пальцем по поверхні, ніби шукав доказ злочину.

— Вітю, у мене було шість уроків і педрада, я тільки прийшла…

— Моя мати встигала все: і на заводі працювати, і город тримати, і в хаті в неї завжди пахло пирогами, а не казенним папером. Вчителювання — це не виправдання для ліні.

Його мати, Ганна Петрівна, з’являлася в них як ревізор. Вона могла прийти об одинадцятій ранку, відкрити своїм ключем двері й почати перевіряти вміст холодильника.

— Суп учорашній? — зітхала вона, дивлячись на Ольгу з жалем. — Ех, Вікторе, казала я тобі: вибирай жінку з нашого кола, господарську. А ця все в хмарах літає, вірші читає. Дивись, синку, зголоднієш ти з такою поезією.

Ольга ковтала сльози. Вона почала вставати о п’ятій ранку, щоб встигнути приготувати свіжий сніданок і першу страву на обід. Зошити вона тепер перевіряла потайки, коли Віктор засинав, при світлі маленької настільної лампи, накрившись ковдрою.

— Вітю, — якось за вечерею почала вона, — я сьогодні бачила такий гарний дитячий візочок у магазині… Може, нам уже пора? Я так хочу малюка.

Віктор навіть не підняв очей від тарілки. — Якого малюка, Олю? Ти за собою прибрати не можеш. Дитина — це відповідальність, витрати. Ми ще не готові. Ти ще надто несерйозна. Поживемо для себе.

«Для себе» означало для нього. Його комфорт, його спокій, його правила. Ольга почала гаснути. Її очі, які колись світилися на уроках літератури, коли вона розповідала про Лесю Українку, тепер були постійно припухлими від недосипу та прихованих сліз.

У школі її рятувала лише Ірина — енергійна вчителька початкових класів. Ірина була повною протилежністю Ользі: гучна, весела, вона завжди мала в сумці яблуко для перекусу і тисячу історій про свою донечку Полінку.

— Олюню, ти знову як тінь ходиш, — шепотіла Ірина, затягуючи її в комірчину, де вони заварювали чай у старій щербатій кружці. — Що цей твій «фізик» знову вигадав? Закон всесвітнього тяжіння до плити?

— Та ні, все добре, просто втомилася, — намагалася посміхнутися Ольга.

— Не бреши мені. Очі в тебе не такі. Ти ж молода, красива! Навіщо ти дозволяєш йому псувати тобі життя?

— Він хороший, Іро. Він стабільний. Він не п’є, не гуляє…

— Ой, краще б він гуляв, ніж мозок тобі чайною ложкою виїдав! — гарячкувала подруга. — Тобі треба тепла, а не стабільності моргу.

Ці розмови були єдиним ковтком повітря. Але Ольга все одно поверталася додому, намагаючись бути «ідеальною».

Кінець грудня видався лютим. Мороз малював на вікнах візерунки, а люди бігали з пакунками, готуючись до свят. Ольга мріяла, як вони з Віктором поставлять ялинку, як вона приготує дванадцять страв…

Віктор прийшов додому пізніше, ніж зазвичай. Він не зняв пальто, просто стояв у коридорі, дивлячись на Ольгу, яка саме розвішувала гірлянду.

— Зніми це, — сказав він сухо.

— Чому? Скоро ж Різдво…

— Ольго, нам треба поговорити. Сідай.

Серце в неї впало десь у п’яти. Вона сіла на краєчок стільця.

— Я зустрів іншу жінку. Вона… вона більше відповідає моїм уявленням про дружину. Вона не вчителька, вона цінує дім. Ми вирішили, що будемо разом.

Ольга відчула, як у кімнаті стало нестерпно холодно, ніби хтось вибив шибку.

— Як? — прошепотіла вона. — А як же я? Зараз же канікули, свята…

— Це моя квартира, ти ж знаєш. Я дам тобі два дні, щоб зібрати речі. Знімеш собі щось, як раніше. Ти ж самостійна жінка, розберешся.

Він розвернувся і пішов у спальню, зачинивши за собою двері. Ольга так і залишилася сидіти під недовішаною гірляндою. У цю ніч вона не плакала — не було чим.

Наступного дня вона прийшла до школи за паперами. Сівши у порожній учительській, вона раптом відчула, як дамбу прорвало. Ридання були такими сильними, що вона не чула, як увійшла Ірина.

— Олю! Що він зробив? Бив тебе?

— Він… він виставив мене, — захлиналася Ольга. — Завтра Різдво, а мені нікуди йти. В мене тут нікого немає, Іро. Нікого…

Ірина хвилину мовчала, а потім рішуче схопила Ольжину сумку.

— Так, слухай сюди. Збираєш манатки — і до нас. У нас великий будинок у передмісті, батьки будуть тільки раді. У Полінки є окрема кімната з диваном. Ніяких «але». Ти святкуватимеш із нами.

Дім Ірини був справжнім спасінням. Там було галасно: батьки Ірини постійно про щось сперечалися, Полінка бігала з собакою, а в повітрі стояв несамовитий аромат ванілі та хвої.

На Святвечір приїхав Іван, брат Ірини. Він був старшим за неї на кілька років, працював інженером у Польщі й приїхав додому лише на свята. Коли він зайшов — високий, трохи незграбний у великому светрі, із морозним запахом від куртки — Ольга мимоволі замилувалася.

За столом Іван сидів навпроти Ольги. Він був небагатослівним, але вона відчувала на собі його погляд — не оцінюючий, як у Віктора, а якийсь оберігаючий.

— Олю, а ви правда любите літературу? — запитав він, коли всі перейшли до узвару. — Ірина каже, ви можете годинами про Стуса розповідати.

— Люблю, — Ольга вперше за довгий час посміхнулася щиро. — Це те, що тримає мене на плаву.

— Це добре, коли щось тримає, — тихо сказав він.

Наступні кілька днів вони багато спілкувалися. Іван допомагав їй чистити сніг у дворі, вони разом водили Полінку на ковзанку. Ольга відчула, що з цією людиною їй не треба прикидатися. Він не вимагав від неї ідеальних пирогів, він просто сміявся з її жартів і подавав руку на слизькій дорозі.

Але свята закінчилися. Іван мав повертатися на роботу. Ольга почала шукати житло й готуватися до звільнення — залишатися в тій самій школі з Віктором було вище її сил.

За день до від’їзду Івана в Ольги задзвонив телефон. Незнайомий номер.

— Олю, це я.

Голос Віктора змусив її здригнутися.

— Чого тобі, Вікторе?

— Слухай, я тут подумав… Та жінка, вона не зовсім те, що я очікував. Занадто вимоглива. Я вирішив дати нам ще один шанс. Повертайся. Я навіть дозволю тобі не готувати сніданки перші два тижні, поки ти оговтаєшся.

Ольга подивилася на свої руки. Вони більше не тремтіли. Вона згадала холод його пальця на підвіконні й тепло руки Івана на своїй долоні.

— Вікторе, — сказала вона спокійно. — Я не річ, яку можна поставити на полицю, а потім зняти, коли вона знадобилася. Я більше не повернуся. Ніколи.

Вона натиснула «відбій».

За годину до неї підійшов Іван. Він тримав у руках сумку, готовий до виїзду на вокзал.

— Олю, — почав він, і вона побачила, як він нервує. — Я знаю, що ми знайомі всього тиждень. Я знаю, що ти щойно пройшла через пекло. Але я не хочу тебе втрачати. Якщо ти готова… якщо ти наважишся… поїхали зі мною. Не як дружина, не як хтось, хто зобов’язаний. Просто поїдь, подивишся світ. Я допоможу знайти роботу, там теж потрібні вчителі для дітей діаспори. Просто… дай нам шанс.

Ольга дивилася на нього. Ризик? Так. Невідомість? Безумовно.

— Мені треба десять хвилин, щоб зібрати валізу, — відповіла вона.

Автобус повільно виїжджав із міста. Ольга дивилася у вікно на школу, що миготіла вдалині, на зупинку, де колись чекала Віктора.

Вона відчула, як Іван обережно накрив її руку своєю. — Все буде добре? — запитав він.

Ольга глибоко вдихнула. Повітря більше не пахло мокрим асфальтом. Воно пахло волею.

— Вже все добре, Іване. Вже все добре.

Вона знала, що попереду багато труднощів: чужа країна, нова мова, невідомий побут. Але тепер вона точно знала одну річ: вона більше ніколи не дозволить нікому гасити світло у своїй душі. Вона їхала назустріч справжньому життю, де вчителька літератури може бути просто щасливою жінкою.

Спеціально для Українці Сьогодні.

Фото ілюстративне.