fbpx
Життєві історії
Вони прожили щасливо 30 років. Дехто навіть їм заздрив. Галині — бо її Микола ніколи нікому не скаже поганого слова, Миколі — бо його завжди чепурна Галина встигала скрізь: давала лад у домі, пекла найсмачніші на всій вулиці пироги, а ще дуже любила квіти. Заздрили їм обом, бо виростили слухняних працьовитих синів. Подружжя збудувало просторий дім, біля якого розкошував фруктовий сад. Здавалося б, тепер тільки жити собі на втіху. Та раптово все змінилося

Вони прожили щасливо разом 30 років. Дехто навіть їм заздрив постійно. Галині — бо її Микола не п’є, ніколи нікому не скаже поганого слова, Миколі — бо його завжди чепурна дружина Галина встигала таки скрізь і відразу: давала добрий лад у домі, пекла найсмачніші на всій вулиці пироги, готувала найкраще, а ще дуже любила квіти. Заздрили їм обом, бо виростили слухняних, працьовитих та турботливих синів. Подружжя збудувало просторий великий дім, біля якого розкошував красивий та родючий фруктовий сад.

Здавалося б, тепер тільки жити та радіти собі на втіху. Та раптово все змінилося. Уві сні не стало Миколи. Це в нього, який ніколи не хворів і ні на що не скаржився, завжди казав, що має добре здоров’я… За матеріалами

Світ для Галини ніби перевернувся, все не таке, як завжди. Вона не розуміла, як їй бути далі: все втратило свій сенс. Сини, які жили окремо зі своїми сім’ями, кликали до себе, але вона не хотіла їм заважати. Втім, вона не хотіла нічого, абсолютно.

Забувалася лише у ві сні, але невдовзі прокидалася, бо їй снилося, що Микола стукає в двері і бігла відчиняти.

Через це — боялася спати. Душевний сум не полишав ні вдень ні вночі. Діти умовили лягти в лікарню. Трохи полегшало, хоча вірила: найкращий лікар — це час. Тому мовчки проживала день за днем. Так минуло три роки… Галина вже виходила на люди: посидіти ввечері із сусідами, а то і в гості на свято зайти.

Вона ніби розділила своє життя на дві частини — колишнє, де був її коханий чоловік Микола, з яким звикла ділити все навпіл, і нинішнє — без нього, де мусила сама собі давати раду у всьому, нікому й слова сказати.

Якось Галина відвідала свою однокласницю, яка жила в столиці, поїхала до неї. Перебирали фото, згадували. Тут подруга й нагадала про однокласника Петра, який «бігав», як тоді казали, за Галиною ще в молодості, назначав їй молодій ще тоді побачення, звіряв їй свої мрії. «До речі, він теж овдовів і живе сам, — вела далі подруга, — людина він гарна та дуже добра — такої думки про нього всі в селі». Ці слова Галина жодним чином не пов’язала із собою. Та, видно, від долі не втечеш.

Невдовзі Петро, несподівано, приїхав до неї в гості.

Їм було про що поговорити. Петро розповів про своє життя, а наостанок сказав, що вона так і лишилася в його душі першим незабутнім коханням. Можливо, сама доля зводить їх іще раз. Для Галини Петро був своїм, але вийти за нього заміж була неготова. Микола все ще незримо був поруч.

Минув рік… Увесь цей час Петро ненав’язливо нагадував про себе, постійно намагався поговорити, розрадити жінку. Непомітно він увійшов у життя Галини, наповнив його новим змістом і реальними турботами, адже сільське обійстя весь час потребує чоловічих рук. Урешті-решт, вони поєднали свої долі, видно судилося так. Їхня сім’я збільшилася: діти та онуки Петра стали частими й бажаними гостями в домі Галини, куди переселився Петро. Живуть вони як одна душа, знову на заздрість усім людям. Радіють успіхам своїх дітей, онуків, бережуть пам’ять про тих, кого немає поруч. Життя продовжується, доля дала їм другий шанс…

Микола ДЕМЕДЮК.

Передрук без гіперпосилання на Ukrainians.Today суворо заборонений!

Фото ілюстративне, з вільних джерел.

You cannot copy content of this page